Твір дуже сподобався моїй доньці, ще з шкілної програми, за її рекомендацією прочитала дружина - змахнула сльозу і теж залишилась з найкращими враженнями. Ось і мені захотілось чогось щемливо-нашого, рідного і взявся я за читання. Не погано, але й не відчув якогось захоплення, щоб хотілося прогортувати сторінку за сторінкою, ще і ще. Минув сцену суду і став на паузу, відчув легке розчарування, бо мабуть мав завищені очікування. Особливо не вразили самі вірші, рими, будова куплетів, десь на 7 із 10.

Мої домашні "експерти" заявили, що твір не читали, а слухали. Ну що ж , під якусь марудну роботу, включив аудіокнигу у начитці Тетяни Гончарової - спроба №2. І о чудо! Ось він український рідний колорит, мелодійна виразна мова, поетичні виверти, а текст, історія проймає до глибини душі. Раніше теж слухав аудіокниги, здебільшого те, що нудно було читати, а хотілось завершення історії, то дослуховував. При чому, що при читанні, що від прослуховування, враження від твору залишались приблизно ті самі. А тут - історія заграла новими яскравими барвами, те чого не вистачало мені від сухого тексту. Я хоч і здивований, але тепер однозначно рекомендую - якщо вам зходу не йде читання Чурай Марусі - спробуйте аудіокнигу, я принаймні, не пожалкував.

З твору я взнав про саму таку легендарну особистість, поетесу і піснярку. І як прикро, що навіть достеменних відомостей про неї не залишилося, лише легенда... А скільки ще таких легендарних самородків втратив з пам'яті наш народ, скільки переметнулося на інші хліби... Полтава під час прослуховування була мені як рідна, хоча сам я з Поділля. Колоритні образи на суді і не лише там - впізнаю наш народ, сцени із сільського дитинства. Важкі історичні картини: сотні років постійного кривавого змагання за визнання і свободу, відчайдушність, героїзм, кров, поневіряння, спалені розгромлені міста, що знову відбудовуються... І не без певної філософії, наприклад сцени в київській лаврі: героїня розмірковує, чому потрібно звертатися до святих мощів - невже серед теперішніх героїв, що гибли за вкраїну, немає достойників?

Сама історія Марусі, її кохання і зради коханого не нова ні у житті, а ні в літературі, можливо героїні варто було б чинити інакше, розумніше, корисливіше тощо. Але історія розказана так, що брала за душу, хоч і не нова. Не скажу, що хотілося сильно співпереживати героїні, але на серце лягав сум від суворої реальності людської буденності.

Душа летить в дитинство, як у вирій,
бо їй на світі тепло тільки там.

Або ось ще із іншого автора:

Біда не в тім, що ти мене не любиш,
Біда, що я тебе не можу розлюбити...

Оцінка: 9/10.