Машина часу мого дитинства

Це не просто роман, це - машина часу мого дитинства. Коли я беру в руки «Таємного посла» Володимира Малика, я відчуваю запах старого паперу і той особливий драйв, коли ти читаєш під ковдрою з ліхтариком, бо мама вже тричі казала спати. І давайте відкинемо скромність: Малик - це наш Олександр Дюма, тільки без французьких мережив, зате з шаблею і присмаком солоного поту.

Що ж робить цю книгу феноменальною? Те, що Арсен Звенигора - це антипод усім тим «ниючим» героям нашої класичної літератури, яких вічно б’ють, а вони тільки плачуть у вишневих садках. Арсен - це супергерой-інтелектуал. Він знає мови, він малює, він фехтує, він втікає з турецького полону і проходить пішки пів Європи. Це книга, яка ламає комплекс меншовартості об коліно. Вона показує українця не як гречкосія, що сидить на хуторі, а як гравця на геополітичній мапі тогочасної Європи. Він свій і в Січі, і в Стамбулі, і в Болгарії.
Та й загалом «Таємний посол» вражає масштабом. Це справжній роуд-муві. Ти розумієш, що Україна ніколи не була ізольованою хатою скраю. Ми були частиною величезного, жорстокого, але єдиного середземноморського світу. Малик майстерно прописує оцей «східний колорит». Ти фізично відчуваєш спеку невільничих ринків Кафи, чуєш шум стамбульського базару і скрип галер.  

В цілому та однозначно - це добротний високоякісний пригодницький роман, який несправедливо припадає пилом на полицях «шкільного позакласного читання». Це готовий сценарій для високобюджетного серіалу, де екшн переплітається з історією та своєрідний маніфест поняттю чоловічої честі, яке вище за релігію чи підданство.