Між партквитком та коханням

Ми звикли до Плужника-поета, до його тихих, філософських віршів про «днів моїх коротенький причал», а тут відкриваєш «Недугу»  і отримуєш інтелектуальний трилер про те, як ламається «нова радянська людина». Це не роман, це діагноз цілій епосі, поставлений із сарказмом і болем.

Сюжет простий, але геніальний у своїй абсурдності. Є товариш Іван Орловець - директор заводу, комуніст, правильний до зубного скреготу. Він - машина, функція, у нього замість серця  статут партії. І раптом ця «залізна людина» закохується. Та не в кого-небудь, а в «класового ворога» - оперну співачку Завадську.
І тут починається найцікавіше. Назва «Недуга» - це про саме кохання. Для Орловця почуття - це хвороба, це щось ганебне, «буржуазне». Він намагається аналізувати свою пристрасть через марксизм, намагається «вилікуватися» від неї, як від грипу. Це виглядає і смішно, і страшно водночас. Ти читаєш і думаєш: чувак, ти серйозно? Ти готовий відмовитися від щастя, бо воно «не по лінії партії»? Але то варто розуміти епоху... Та все ж автор показує, що за шкіряними куртками і гучними гаслами про «будівництво соціалізму» ховаються звичайні, слабкі, розгублені люди. Орловець хоче бути надлюдиною, а виявляється звичайним мужиком, який не знає, що робити з жінкою, яка йому не по зубах.
Цей роман  як ляпас усім, хто намагається запхати життя в рамки ідеології. Він показує, що природа візьме своє, хоч би скільки ти не цитував Леніна і фінал... він такий життєвий, такий прозаїчний, що аж вити хочеться. Ніякого пафосу, тільки гірка іронія долі.

Читати обов’язково. Це короткий, стильний і дуже розумний текст. Плужник довів, що навіть про комуністів можна писати так, що це читається як історія хвороби душі, а не як агітка.