Ми всі - маленькі їжачки у великому світі. І це не страшно! Це - прекрасно!

Прочитав "Їжачка у тумані" вперше років у тридцять, сидячи в лікарні. Взяв книжку просто так, бо лежала на підвіконні, хтось із відвідувачів забув. Подумав: дитяча казка, швидко прочитаю, час убити. Після того я поча вірити в силу казок, які по суті і не казки, а філософські трактати в інтерактивній подачі.І знаєте, засунути філософію буття в казку набагато важче, ніж писати монографії на тисячі сторінок. 
Отож, це не дитяча казка. Або це казка, яку розуміють тільки дорослі, які вже встигли пройти через туман. Козлов пише про Їжачка і Ведмедика, які живуть у лісі, п'ють чай, рахують зірки, розмовляють про важливе. Найкращі друзі в світі, де все велике і страшне, а вони маленькі.
І от одного вечора Їжачок йде до Ведмедика рахувати зірки, несе йому варення. По дорозі спускається туман: густий, білий, непроглядний. Їжачок заходить у нього і губиться. Він не бачить дороги, не чує звуків, не знає, де верх, де низ. Він один у тумані, з баночкою варення і страхом.
Перший раз, коли я це прочитав, подумав: це ж про смерть, або про депресію, або про самотність, яка раптом накриває, коли йдеш звичною дорогою, і раптом світ зникає, і ти один. Але Їжачок не панікує. Він іде далі, повільно, обережно, він досліджує.  Зустрічає в тумані дивні речі:  коня, який стоїть нерухомо, дерево, яке шепоче, птаха, який пролітає невидимим. Їжачок у тумані не страждає, не панікує, він - дивується. Туман страшний, але водночас прекрасний. Там інші звуки, інше світло, інші правила. Їжачок губиться, але водночас відкриває щось нове.

Це найважливіша річ, яку я взяв із цієї казки: не варто боятися незвіданого і нового, випробувань і підводних каменів.  Туман - це не втрата орієнтиру і обраного шляху, ві - тимчасова річ, яка може зробити тебе сильнішим, ментально стійкішим і дати поштовх.  До того ж, коли все знайоме зникає, ти починаєш бачити те, що раніше не помічав.

Їжачок виходить з туману. Приходить до Ведмедика. Вони сідають на пагорбі, п'ють чай, рахують зірки. Ведмедик каже: "Я думав, ти не прийдеш". Їжачок відповідає: "Я теж думав". Але прийшов. Прочитав це і зрозумів: ось вона, суть. Ми всі ходимо крізь тумани, втрачаємо дорогу, губимося, не знаємо, чи вийдемо. Але хтось чекає на нас на пагорбі: з чаєм і зірками  і якщо ми продовжимо йти - ми вийдемо.

Козлов пише не про дітей і не для дітей . Він пише про нас, дорослих, які забули, що світ може бути добрим, що в ньому є тумани, але після них є і зірки (і до них можна дотягнутися), що можна загубитися, але можна й знайтися, що самотність страшна, але дружба сильніша.

А ще Козлов пише про безсмертя. Не те, про яке завжди звикли думати люди, не наше. а світу. Ми підемо, прийдуть інші, світу всерівно. Хтось інший питиме чай на пагорбі, хтось інший рахувати зірки.  І до цього варто ставитися просто, варто це прийняти, бо так все влаштовано, такі правила гри. 

Світ, який відкрив мені Козлов простий і складний водночас. У ньому є страх, але є й краса; є самотність, але є й дружба; є туман, але є й зірки. І найголовніше: у ньому можна бути маленьким, чутливим, їжачком  - і це нормально. Не треба бути сильним, героїчним, непохитним. Можна боятися, губитися, плакати і  все одно дійти. Цей світ у мені не погасне, навіть рпопри туман, навіть попри страшно, навіть попри те, що не знаєш дороги, бо хтось чекає на пагорбі:  з чаєм і зірками. Тому моє прохання до тих, хто читатиме цей відгук: намагайтеся знайти  такулю дюдину поряд. В житті - це найбліьший скарб і рушій, бо вам так конче буде важливо принести їй варення і просто відчути тепло один одного. 

І пам'ятайте: ми всі - маленькі їжачки в великому світі. І це не страшно! Це прекрасно!