Пастка

У «Пастці» немає катастрофи — є повільне, виснажливе скочування вниз, яке майже не чути, поки не стане запізно. Це історія без героїв, без злодіїв, без хепі-енду — як саме життя, коли тобі не пощастило народитися внизу. Париж у Золя — це не місто закоханих, а бетонна пастка, де замість вулиць — зношені звички, а замість перспектив — дірки в стінах. Алкоголь тут — не символ розбещення, а ліки від безвиході, які перестають діяти. Золя показує, що пияцтво — не порок, а наслідок. Не причина, а симптом. Опис побуту — не декоративний, а функціональний: він не для антуражу, а щоб стало тісно. Тут немає місця для високих ідей. Є тільки втома, дрібні радості, шурхіт злиднів, що повільно, мов цвіль, покриває життя. «Пастка» — це не вирок, а діагноз. Не моралізаторство, а фіксація. І саме це робить роман нестаріючим: зла не треба вигадувати — достатньо просто дивитися уважно. Золя пише не про бідність як явище, а як середовище, що формує і ламає. І в цьому середовищі найстрашніше — не смерть, а те, що життя триває.