Пекло у «Павлівці»

Якщо ви думали, що знаєте все про окупацію Києва, ця книга змусить вас здригнутися. Наталія Чайковська взяла тему, яку зазвичай оминають або згадують побіжно - долю пацієнтів психіатричної лікарні під час приходу нацистів. І написала про це так, що стає моторошно від самої назви.

У центрі сюжету дві медсестри, Ольга і Клара. Вони працюють у лікарні імені Павлова (та сама Кирилівська церква, той самий парк). Коли приходять німці, жінки опиняються в пастці. Втекти - означає кинути безпомічних хворих на вірну смерть. Залишитися - означає працювати під дулами автоматів, бачити жахливі речі і... мовчати. Оце і є та сама «мовчазна згода». Авторка ставить перед нами страшне питання: де межа між порятунком і співпрацею зі злом? Чи є ти співучасником злочину, якщо мовчки миєш підлогу, поки за стіною вбивають людей, аби врятувати бодай одного пацієнта?
Найважче читати про долю хворих. Нацисти вважали їх «сміттям», «зайвими ротами». Чайковська описує трагедію Горіхової діброви  без зайвого натуралізму, але з таким психологічним тиском, що хочеться закрити книгу. Ти розумієш: ці люди були найбеззахиснішими у всьому Києві. Вони жили у своєму світі, а їхній світ розчавили чоботом.
У книзі дуже тонко передано межу між нормальністю і безумством. Іноді здається, що пацієнти лікарні  більш нормальні, ніж ті «здорові» люди зі зброєю, які прийшли наводити «новий порядок». Війна - це і є абсолютне божевілля, і стіни «дурки» стають метафорою всього окупованого міста.

«Мовчазна згода» - це важка психологічна драма. Вона не про героїзм з автоматом у руках, а про тихий героїзм або ж краще тиху трагедію людей у білих халатах, які намагалися залишатися людьми посеред пекла.