Пісенька -і-кара

Дійсно, цікавий поет-бард, хоча до сьогоднішнього дня нічого не чула про його творчість. Прочитала збірочку - і нібито повернулася у кінець 1980-х, коли радянське ідеологічне програвало західному, а в нас коїлося чорт зна що і в економіці, і в культурі. Олександр Смик пише без цензури про наболіле. От вірш «Лібідо» - про сексуальну революцію в СРСР, про те, що зараз на екранах аеробіка та інтердівчинка, що стало модним ходити голим й говорити про інтимне. Є поезія жартівлива, зокрема про конкурс міс світу, де ми обирали переможницю, хоча вона не відповідала нашим традиційним критеріям: наша Галя, звісно, найкраща, а не чорношкіра дівчина із «Діор». Є поезія про рекет, що став теж нашим повсякденням у часи перебудови. А ще є багато саме про українське: про голод 1933-го, про репресії та звеличення Сталіна, про марксизм, який навʼязувався. Про славну історію України та козаччину. Прочитайте «Щедрівку 33-го» - немає слів, щоб дати оцінку цій поезій: настільки влучно та боляче написано. Холодна і голодна хата, зате висить портрет Сталіна на стіні. 
А ще - ця збірочка є унікальним джерелом інформації для дослідників періоду горбачовської перебудови. Якщо Андрухович присвятив цій епосі прозу і «Московіаду», то в Смика це бардівські вірші.