П’яний реквієм імперії, що ніяк не здохне

Читати «Московіаду» сьогодні - це як дивитися фільм жахів, де ти знаєш кінцівку, але все одно кричиш героєві: «Тікай звідти!». Це не роман, це галюцинація. Це алкогольний тріп головного героя, поета Отто фон Ф., який намагається вижити в Москві початку 90-х і втекти додому, в Україну.
Андрухович геніально передав цей запах розпаду. Книга буквально пахне перегаром, дешевими пельменями, щурами і безнадією. Гуртожиток Літінституту - це модель того самого «совка», де всі народи живуть разом, п’ють разом, ненавидять одне одного, але ніяк не можуть розійтися. Це брудно, це гидко, але відірватися неможливо. Ти читаєш і відчуваєш, як липне підошва до підлоги в пивній.
Але епік-момент починається, коли Отто спускається в метро. Це не просто підземка, це справжнє пекло, де засідають мерці. Сцена з «засіданням» трупів імперії - Івана Грозного, Леніна, кадебістів - нагадує своєрідне пророцтво! Андрухович ще у 1993 році написав: ця імперія не померла. Вона просто перегрупувалася під землею і чекає моменту, щоб вилізти знову. Коли читаєш про «єдиний неділимий простір» і плани цих привидів, мороз по шкірі йде. Це вже не постмодернізм, це документалістика нашого сьогодення.
Отто фон Ф. - це ми всі і ніхто з нас. Він трохи слабкий, він любить випити, він іронічний і розгублений, проте в нього є інстинкт самозбереження. Він розуміє: з цим монстром не можна дружити, від нього треба тікати. Його потяг на Київ у фіналі  це символ нашого порятунку. Встигнути заскочити у вагон, поки двері не зачинилися і щури не зжерли тебе живцем.
«Московіада» - знову таки, вкотре вже, книга-попередження. Вона про те, що рашка - це чорна діра, яка засмоктує все світле і єдиний шанс вижити - це сісти на потяг додому і ніколи не озиратися. Тому так важливо нам цей діи не втратити сьогодні.