Вирішила написати рецензію-узагальнення після прочитання усієї збірки Михайла Коцюбинського.
Лише "Тіні забутих предків" я вже раніше читала, однак зараз отримала зовсім інше, глибоке розуміння цього твору та його сенсів. З іншими творами я вперше познайомилася. В тому, що письменник має секрет, тепер не сумніваюся. В тому, що він тепер для мене "номер один" в українській літературі також не сумніваюся. Мова його надзвичайна: вона музикальна, багата, виразна, прикрашена, наче скарбниця, піснями, примовляннями, казками (згадаймо розповідь Миколи про створення гір, яку він оповідав вночі Іванові), фольклорними мотивами та персонажами.
Одна з наскрізних ліній усіх творів - зв'язок людини і природи, причому природи і рослинної, і тваринної. В "У грішний світ" природа підкреслює відокремленість монастиря від навколишнього світу, але саме вона і пропонує шлях порятунку сестрам. У "Тінях..." природа і визначає життя людини (повені, бурі), і допомагає їй вижити (годує вівці, надає дари). А у "Дорогою ціною" природа навіть розділяється на нашу, вкраїнську, з якої втікають Остап із Соломією, та їхню, вільну. І розділяє їх, ці дві начебто природи, Дунай.
Більше ста років минуло з часу написання цих творів, однак актуальність їхня лише зросла. Нікуди не поділася ворожість між цілими родами, заручниками якої стають молодші діти. Нікуди не поділася, як виявляється, панщина, але називається вона інакше тепер. Нікуди не поділася несправедливість, бідність, корупція (згадаймо хабар, який мала дати Соломія, аби відпустили несправедливо заарештованого Остапа), злочинність, злість. Але водночас до сих піо зустрічається поміж нами і щирість, доброта, готовність допомогти, підтримати. А, головне, кохання, гідне увіковічнення (Іван та Марічка; Остап та Соломія). Живе воно і досі, десь поміж нами та в наших серцях, і це те, заради чого варто жити, читати і писати.
То в чому секрет Михайла Коцюбинського? У відкритості: він був відкритий до усіх проявів життя, він бачив усе, і погане, і добре, і трагічне, і щасливе, і буденне, і святкове, адже воно все переплетене щомиті, щоднини в єдине полотно, яким напикінці вкривають кожного. Саме в цьому полягає сенс останньої сцени на похоронах Івана: спершу плач, а потім сміх, тут же, біля покійника.
Я думаю, саме ця правдивість та відвертість письменника стала запорукою успіху його творів у кінематографі. Обов'язковим для перегляду вважаю "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова (1964). Також цікавим, але і досить важким, є фільм за творами письменника "Татарський триптих" Олександра Муратова (2004).