Щеплення від рабства і підручник справжньої, вимогливої любові

Тримати в руках збірку - ніби торкатися оголеного нерва. Не просто література, а документ епохи й водночас найболючіший заповіт батька, якому система не дозволила бути поруч із дитиною. Василь Стус писав із мордовських таборів і заслання на Колимі, розуміючи: можливо, лише так вдасться зберегти зв’язок із малим Дмитром.

Перед нами унікальний приклад «дистанційного виховання», від якого стискається серце. Стус не сюсюкає, а ставить синові високу, майже дорослу планку. Розуміє: нащадку політв’язня не можна бути слабким. У листуванні  ціла освітня програма. Батько радить книжки Джека Лондона, Сетон-Томпсона, українських  класиків, як гартувати волю, як розуміти мистецтво. За суворими рядками «Ти повинен» ховається безмежна ніжність. Кожне «Дмитрику», питання про здоров’я - крик душі людини, позбавленої права обійняти власну дитину.
Для Стуса Україна - не шаровари і не вареники, а етична категорія. Він вчить сина: бути українцем означає насамперед мати хребет. Не брехати собі, не гнутися перед сильнішим і знати своє коріння. Історія та література тут - не шкільні предмети, а зброя. «Ти мусиш знати, хто ти є» - мотив, що проходить червоною ниткою. Патріотизм поета дорівнює гідності. Він пояснює: не можна бути «малоросом», національна гордість становить частину людської сутності.
Найсильніший меседж - наука «самособоюнаповнення». Батько вчить сина і нас усіх: справжня свобода живе всередині. В’язниця може забрати тіло, але не душу. «Ти на землі - людина» - не просто рядок із вірша, а головний урок. Він вчить не боятися самотності, бо саме в ній кристалізується особистість.
Читати неймовірно боляче. Бачиш спроби передати досвід у коротких цензурованих звістках, страх, що син виросте чужим, «радянським». Водночас книга світла, адже любов долає будь-які відстані. Стус не зміг навчити сина грати у футбол, але навчив його і мільйони нас стояти рівно, коли дме вітер історії.