Сліпа перемога

Це найскладніший текст для розбору сьогодні. Читати «Прапороносців» зараз - це як ходити по мінному полю власної пам'яті. З одного боку - це класика, за яку Гончар отримав усе, що міг дати "совок" і недалека більшість про цей тівір наразі скаже "радянщина. З іншого - це книга про те, як українці своєю кров'ю кували перемогу, яка потім стала їхньою ж тюрмою.

Для мене, це найулюбленіший твір Гончара. І попри партію і комсомол я дивлюсь на цей роман глибше. Для мене це роман про українську армію, яку вдягнули в радянські гімнастерки. І  Гончар, як геніальний контрабандист, написавши про те,"що треба" і "про що скащзали" протягнув у цю книгу українську душу. Його герої - Черниш, Брянський - вони говорять, думають і відчувають як українці, вони мріють про вишневі садки, дивлячись на Альпи. Сьогодні це читається з болем, бо ми бачимо наших хлопців, які сильні, красиві, жертовні... йдуть «звільняти Європу», не розуміючи, що на своїх багнетах вони несуть туди не волю, а ГУЛАГ. Це трагедія сліпого лицарства, адже вони щиро вірили, що несуть світло, а історія зіграла з ними злий жарт. Ми знаємо, що буде далі. Ми знаємо, що станеться з Будапештом у 1956-му і Прагою у 1968-му. І в цьому головний конфлікт книги для сучасного читача: ми вболіваємо за героїв, але нам стає моторошно від їхньої мети. Вони - «прапороносці», але прапор у них червоний. І цей дисонанс розриває мозок. Ти хочеш крикнути їм крізь сторінки: «Хлопці, повертайте зброю! Ви не туди йдете!».
Тому попри вилучення даного твору з навчальних програм та й, будьмо відвертими, з літературного життя я продовжую стверджувати:  викидати цю книгу не можна. Вона - пам'ятник поколінню наших дідів, яких система використала і викинула. Гончар зафіксував їх живими, справжніми, люданими (попри партбілет у кожного). Там є дружба, від якої перехоплює подих, там є любов, яка цвіте навіть на руїнах. Сьогодні «Прапороносці» - це нагадування про те, яку страшну ціну ми платили, будучи частиною імперії. Ми були її найкращими воїнами, її «золотим фондом», який вона безжально спалювала в топці своїх амбіцій.

Тому для мене ця книга не про  тріумф червоної армії, а про вкрадену перемогу в української. На моє переконання українці виграли ту війну, але програли мир. Читати Гончара сьогодні треба не як гімн тріумфу, а як попередження. Це історія про те, що буває, коли ти воюєш під чужими прапорами, навіть якщо твоє серце чисте, як альпійський сніг.