Смерть бере відпустку

Жузе Сарамаґу знову демонструє здатність поєднувати філософську глибину з іронією. Уявімо країну, де смерть раптом вирішує… більше не працювати. Із цього парадоксального жесту народжується цілий всесвіт моральних, політичних та екзистенційних наслідків. Роман вибудувано на межі гротеску та трагедії. Спочатку — комічна паніка: уряд розгублено тлумачить безсмертний стан, церква нервово коригує теологію. Сарамаґу показує як суспільство не готове до власних мрій — навіть до мрії про вічність. Та найцікавіше починається тоді, коли смерть повертається. Її постать у Сарамаґу не демонічна й не містична. Це майже людина, яка вчиться сумніватися, відчувати, навіть співчувати. Саме цей несподіваний поворот перетворює роман на роздуми про крихкість життя, тиху красу, яку ми відчуваємо саме тому, що не є вічними. «Смерть бере відпустку» — це роман, який ставить запитання: що робить життя цінним? Сарамаґу не дає прямих відповідей — він лише пропонує читачеві інтелектуальний та емоційний простір.