Собори душ

Заборонений в радянський час роман Олеся Гончара про вічні істини: про духовність, чесність і гідність, про кохання і повагу до старості, про зраду та героїзм. Кожен герой - нібито типовий радянський. Однак із внутрішнім протестом проти нових віянь. Чи можна здати батька в будинок для літніх людей? Назвемо це так. На Заході це, до речі, звичайна практика, а в нас це здавна вважалося аморальним. Чи можна перетворити собор на ринок? Згадалося, що нещодавно у моєму місті порушувалося питання про спорудження багатоповерхівки біля собору, й одразу ж згадався роман Гончара. А чи думаємо ми про очищення повітря та води від викидів? Чи міг би зараз ентузіаст а ла Микола Баглай зʼявитися, чи почули б його чиновники? Й чи не на часі нам усім згадати про духовність - справжню, а не лицемірну. Гончар не закликає читачів йти до церкви молитися, ні. Його собор - то радше символ очищення душі. Ми всі повинні переглянути своє ставлення до дійсності та до себе в цих реаліях. Пливти за течією чи боротися та духовно зростати? Микола та Єлька є якраз такими ідеалізованими героями, які кидають виклик системі та місцевій владі. Для них важливим є минуле та історична памʼять. І заради цього вони готові пожертвувати життям. 
Також додам, що Олесь Гончар є, напевно, найкращим українським письменником, беручи за критерій майстерність володіння словом. Читаєш його романи - і здається, нібито пʼєш воду: пʼєш і хочеться ще і ще. Тому читається «Собор» на одному диханні. І залишає теплі і приємні враження, а головне - віру в те, що можна побороти зло, якщо обʼєднатися.