Сто років самотності

У світі, де межа між реальністю та вигадкою тане з’являється місто-сон, місто-міраж, створене з пилу, спогадів і магії. Саме тут, у серці забутої долини, розгортається історія, що триватиме сто років і одну вічність — історія самотності, що передається, як родинне прокляття. Габріель Гарсія Маркес створив нову міфологію. «Сто років самотності» — це літературне полотно, виткане з див, болю, пристрастей і снів. Родина Буендіа — наче багатоголоса симфонія пристрастей, провин і примар. Їхнє життя — це нескінченне повторення, де імена повертаються, як тіні, а долі закільцьовуються, мов змія, що кусає власний хвіст. Маркес показує: самотність — це не тиша, а крик, який ніхто не чує. Це не відсутність людей поруч, а глибока, всепоглинаюча відчуженість серед найрідніших. Магічний реалізм тут спосіб дихання світу. Кохання, що вбиває і рятує. Дощ, який падає чотири роки без зупину. Жінки, які підносяться в небо, і діти з хвостами свиней. «Сто років самотності» — це роман про все: про історію і владу, про любов і смерть, про пам’ять і забуття. Але найперше — це книга про людину, яка шукає сенс, навіть коли світ розпадається навколо неї.