Багато хто скаже, читаючи книги Світлани Алексієвич, що письменниця провела титанічну роботу, і мабуть багато хто, вважає, що вона справедливо удостоєна звання Нобелівської премії з літератури. Але не все так однозначно... Прочитавши книгу французької письменниці Галі Аккерман, я дізналася, що Світлана Алексієвич при написанні своїх книг порушуввла особистий недоторканий простір свідків трагедії із зумисним наголошенням на їхній біль, тому вважаю, що читаючи її книги, слід бути пильним. Письменниця удостоєна найвищої літературної премії, завдяки інформації зібраної із інтерв'ю свідків подій, часто за проханням свідків не розповсюджувати більшість деталей, та все ж Алексієвич їх випустила у світ.

Як каже сама письменниця вона воліла написати "таку книгу про війну, щоб від війни нудило і сама думка про неї була б противна". Світлана Алексієвич намагалася таким чином передати прохання всьому людству й майбутнім поколінням: "Війни не повинно бути!". Із такими закликами дивно вбачати нинішню поведінку письменниці, уродженки Станіславова (Івано-Франківська), коли в Україні три роки точиться повномасштабна війна, Світлана Алексієвич взяла позицію "моя хата з краю". Борчиня у своїй діяльності із "рускім міром" виявилася "правильною рускою".

Але повернемося до книги "У війни не жіноче обличчя", задокументованої книги про роль жінок у часи Другої світової війни.

Санітарки, медсестри, шифрувальниці, пралі, розвідниці, зенітниці, хірурги, фельшерки, снайперки, зв'язкові, кулеметниці, підпільниці, партизанки, льотчиці, кухарки, військові командирки, танкістки, сапери... Цим жінкам діставалася навіть тяжча робота, ніж чоловікам, і не завжди її гідно оцінювали. Можливо аж надто ідеалізовано роль радянської жінки на війні, але жінки призивалися на фронт вбивати, воювати, стріляти, рятувати...

Ще дівчатами вони пішли на війну, вони віддали найкращі свої юні роки життя за перемогу, за партію, за Сталіна. Жінки, які покликані природою не відбирати, а давати життя, продовжувати людський рід, стали щирими фанатками радянської ідеології. А найбільше обурює те, що ці жінки не були винагородженні за свій відданий патріотизм. І не про медалі тут мова. Ветерани Другої світової війни, після такої бажаної перемоги над фашизмом, жили та помирали у злиднях, у той же час як держава торжественно та урочисто щороку проводила парад Перемоги.