Талановитий містер Ріплі

Існує зло, що має холодну, витончену красу. Саме таким є зло, що мешкає на сторінках роману Патриції Гайсміт "Талановитий містер Ріплі". Це не кримінальний роман, а психологічна віртуозна партія, зіграна на нервах. Гайсміт не змальовує криваву драму, вона творить пронизливу сонату, де кожна нота — це бажання, кожен акорд — це брехня, а фінал — моторошна тиша. Ріплі — це дзеркало без душі. Він не має своїх рис, він лише відображає чужі. Коли йому дають завдання повернути з Італії розбещеного сина мільйонера, Діккі Грінліфа, Ріплі ступає на шлях, що веде в безодню. Під яскравим італійським сонцем, серед розкоші та безтурботності, він не просто заздрить життю Діккі, він одержимо прагне ним стати. Ця одержимість — це не просто бажання багатства, а потреба у власному "я", якого в нього ніколи не було. Вбивство Діккі — це не акт люті, а раціональний, холодний крок. Це як пересадка душі. Гайсміт робить читача спільником, змушуючи нас не лише спостерігати, а й співпереживати злочинцю, тримати кулаки за його "успіх". Ми боїмося, що його викриють, бо він стає для нас не лиходієм, а генієм-самозванцем. це моторошна розповідь про те, що іноді злочин може залишитися непокараним. Фінал роману не дає катарсису, а лише залишає відчуття порожнечі, як після ідеального злочину. Гайсміт нагадує нам, що не завжди добро перемагає, і що іноді найбільший талант може бути найстрашнішим прокляттям.