Під час читання думки блукали врізнобіч, адже кожну ситуацію та вчинок можна трактувати по різному, звинувачувати та виправдовувати героїв. Також слідкувала і шукала причини та факти, чому повість була заборонена Сталіним, чому так довго не показували людям у форматі книги чи кінофільму, чому твір заборонений партією? Довженко показав патріотизм. Але не радянський патріотизм, створений на сліпому романтичному оспівуванні армії. А патріотизм у двох протилежних так би мовити аспектах. Патріотизм миру - це любов до Батьківщини, та патріотизм війни - це ненависть і жага помсти ворогові. Ніщо не зрівняється з жагою помсти за свої вбиті сім'ї - навіть любов. Довженко показує, що вітчизняна війна - була лише наслідком наживи вождів та тиранів. Дуже гарно автор показав людей з обох сторін: німці які свято вірили у свого вождя, так само як радянська людина вірила і свого. Також показав моменти, не зважаючи на звірства, які німецькі солдати здійснювали за наказом командирів, серед них були й сповнені співчуття люди. Згадаймо командира Пальму, який пошкодував Христю. Довженко розкриває природу солдата - не важливо чи червоноармійський чи німецький - це просто жива людина із пристрастями, у якого "свій інтерес" при вигляді жінки, і який не задумуючись виконує накази. Серед німців і серед червоноармійців були свої зрадники. Що й серед оспіваних радянських солдатів були байдужі до чужого страждання. Перші атаки ворога відчули землі України з усього СРСР, а Червона армія, не завжди була присутня всюди, де була потрібна - через недбале керівництво. Останнім часом історики почали наново переглядати історію написану під керівництвом партії та знаходити факти які кардинально протилежні “офіційній” історії - чого тільки вартує “Танкова битва Дубно 1941” - що доводить про недбалість генералів Червоної Армії - що й призвело колосальних людських втрат.

Заборона на цю повість доводить - що Сталіну була не до вподоби правда описана Довженком. Автор засуджує пристрасть до власної наживи й хвалить самопожертву заради братів по зброї. Він оспівує патріотизм - любов до Батьківщини, але застерігає, що в ненависті до ворога важливо не втрачати голову, і як важливо вчасно зупинитися і згадати за що боролися спочатку, до того, як в серцях оселилася помста. Як важливо зберігати голову і розум холодними, не впадаючи в емоційне "забуття".

Страшно читати допит Христі та Лавріна, до чого іноді призводить сліпа ідейність на прикладі Лиманчука, Сірошана. Також Довженко зобразив сильних жінок: Олеся, що попросила незнайомого солдата переночувати з нею, викликає співчуття мало не до болю. Перед захопленням вона не знала чи змете бомба її будинок та чим закінчиться військова ніч, і чи буде той ранок взагалі - молода дівчина передбачала приниження і ганьбу, біль і страждання. Страшно очікувати все це в невідомості - тому Олеся вхопилась за можливість стати жінкою по своїй волі, коханою і люблячою можливо це її останній шанс в житті. Христя та Олеся - про кожну можна сказати, що це образ України, зґвалтованої, приреченої на страждання, без надії, але з вірою, з огидою до себе після пережитого, але вірять, що колись все стане добре.

І тут долі розділилися - в Олесі збереглася віра і відродилася надія зустріти колись знову Василя і братів. А в Христі душа сповнилася жагою помсти, і не маючи високої мети, мрії про звільнення, прагнення повернутися заради когось так і зникла за сторінками повісті.

А можливо Україну символізують поранені солдати, які корчаться від болю, і просять їх підвести, повз яких байдуже проїжджали діти цієї землі, не помічаючи страждань своєї Землі, своїх однодумців і захисників своєї Батьківщини.