«Україна в огні» О. Довженко читати скорочено онлайн: переказ змісту - стор. 1

4
Середня: 4 (1 оцінок)

Одного погожого літнього ранку у дворі Лавріна Запорожця проводили свято — його дружині, Тетяні виповнилося 50 років. Відсвяткувати цю подію приїхали до рідної домівки всі шестеро дітей подружжя — Роман, який був військовим, а саме лейтенантом прикордонних військ, моряк Сава, Григорій, що працював агрономом, Іван-аритилерист та Трохим, що подарував Запорожцям аж п’ятеро внуків і, звісно ж, єдина донечка приїхала до матері на ювілей — Олеся.

Материній радості не було меж — найбільший подарунок для неї те, що за одним столом сиділа вся їхня родина. І наче все добре було, ніхто не відчув великого лиха, що впевнено крокувало до їхнього дому.

Прийшла на рідні землі безжалісна війна. Нічого не можна було вдіяти, треба було відправляти всіх синів на службу, на захист Батьківщини від німців. Запорожець конем та на возі їхав зі своїми дітьми в бік заходу. Але багато із селян не поспішало воювати, а, навпаки, поспіхом збиралися та вирушали у протилежному напрямку — у бік сходу. І тут зароджувався конфлікт між тими, хто лишався і тими хто виїздив, вперше за багато років життя пліч-о-пліч люди стали ворогувати.

Олеся теж не могла бути осторонь від цих страшних подій. На околиці села стояла криниця, біля якої дівчина стрічала солдатів, що йшли воювати, та рятувала їх від спраги холодною водою.

Тетяна Запорожчиха займалася звичними домашніми справами, бо їсти ж, всерівно, треба буде щось. Тож вона полола бараболю на городі та гомоніла з сусідкою на ім’я Мотря, коли кулеметник з німецького літака прошив її наскрізь чергою куль.

Небом все частіше летять літак за літаком, скидають бомби. Не вдалося і всім Запорожцям доїхати навіть до фронту. Коли вони переїздили через міст, німці його бомбардували, і не стало Савки. Та його братам, не зважаючи на таке горе, всерівно, треба було їхати далі. Тож вони попрощалися з батьком, який забрав тіло сина й повернув, згорьований, додому. Та зустрів Запорожець фашистів, які його сина-сокола, його Саву, просто викинули геть і рушили в сусіднє село.

Олеся йдосі напувала солдатиків. Була дуже красива, та й роботяща і вміюча — до будь-якого діла була здібною. Мати все, що вміла та знала вклала в єдину донечку. А як вона співала, не можна було наслухатися… Вишивати як вона вміла — майстриня та й годі! Її роботи розійшлися всім світом, і в музеях поселилися, та самій авторці те не було відомим. Верениця солдатів вже скінчилася. На думку дівчині прийшло таке, від чого дуже соромно, а серце вискакує з грудей, та вона вирішила, що має бути саме так, бо народна мудрість та якісь інстинктивні відчуття їй говорили, що має інакше не можна. Коли до неї прийшов один з останніх солдатів (звали його Василем Кравчиною), який був танкістом, а народився у далекому Кам’янці-Подільському, то вона попросила його, щоб він був з нею цієї ночі, як чоловік зі своєю дружиною. Вона розуміла, що лиха доля чекає на неї з приходом гітлерівця, тож вирішила, що краще зробить це добровільно, зі своїм солдатом, а не з лихим та лютим загарбником. Василь не погоджувався, говорив, що не гідний він такої жертви, але дівчина плакала і практично благала його, тож він не зміг їй відмовити.

Тетяна Запорожчиха лишилася живою, проте з пораненнями її відправили до шпиталю. Вдома нікого не було, і Олеся привела Василя в хату. Дівчина притисла чоловікову руку до грудей, де билося її серце і сказала, що він назавжди лишиться в її пам’яті, Василь те ж саме повторив.

У цей час у сусідів чутно було якийсь шум — то стукали вхідні двері, які тримав батько, не впускаючи до хати своїх же нащадків, що вирішили дезертирувати з фронту. Старий не знав як бути від такого сорому.
Світанок постукав у віконце. Стали сьогодні дорослими Василь з Олесею. Дзвінка пісня розливалася у душі кожного з них. Молоді люди давали одне одному обітниці про те, що після війни вони обов’язково поберуться. А ще чоловік дав обіцянку стати героєм.

Німці вперше зайшли в село. Спочатку вони вели себе добре, навіть здоровкалися з людом, проте це було недовго, далі вони вдиралися до помешкань та брали, що їм хотілося, з повіток виводили корів та коней, а далі було ще гірше — дійшли вони до вбивства безневинного народу, просто так лишали життя, аби розважитися.
Старий Запорожець дібрався до рідного села.

Києвом вже правили німці. Еріхом Кохом, що став чорним отаманом для України, було обіцяно німецьким військовим по чотири з половиною десятки гектарів чорнозему для кожного.

Ернст фон Крауз, що був вже дуже немолодим полковником розвідки гітлерівців, тримав у руках родючий український чорнозем і казав, що таку землю можливо навіть з’їсти. Він передав її Людвігові, що був не тільки його сином, а й одним з найлютіших та найжорстокіших фашистів. Тоді полковник мовив до сина зі словами про український народ, називаючи його страшними людьми, бо вони не підкоряються і помирають так, як здатні лиш особи «високої марки».

Фон Краузи проїжджали біля площі, на якій саме проводилися повішення, вони спинилися. На цей момент мали вішати пасічника, бо його бджоли-трудівниці змогли закусати пару німців до смерті. Чоловік сам надягав на себе зашморг і лаявся на всіх, хто дезертирував і казав, що хоче відійти в інший світ швидко, щоб йому вже не доводилося спостерігати за всім тим соромом, що відбувався навколо.

Людвіг був дуже наляканий, побачивши на власні очі, наскільки українці мужні та сильні, бо навіть смерть їх не страшить. Проте його батько запевнив, що і в цього народу є своя «ахіллесова п’ята» — невміння пробачати. Він сказав, що українці не шанують своєї історії і не знають її, у них немає спільної національної ідеї тощо, тож можна посварити їх між собою і тоді вже докладати зусиль до їхнього знищення практично не треба буде, бо вони самі вбиватимуть своїх же.

Купріян Хутірний приймав у себе в хаті різних «загублених душ» — здебільшого дезертирів. Вони багато пили та розказували про те, яку вони мають лиху долю. Частина з них дуже хвилювалася, що ті, хто вірою та правдою служить, можуть повестися з ними жорстоко, а інша частина мала надію на отримання земель та чесне господарювання. Купріян, що був уже в досить поважному віці, був людиною мудрою і намагався умовити дезертирів повернутися до армії. А в цей момент до хати не зайшла — влетіла, донька старого — Христя і розказала, що її брат Павло тепер поліцай. Не встигла вона договорити, як в оселю зайшов і сам Павло зі ще одним молодиком. Вони тримали кожен ворожу зброю в руках. Уздрівши таке, батько перехилив чарчину оковитої, та кинувся бити свого нащадка. Він намагався забрати гвинтівку, та вона вистрелила в нього, і чоловік помер. В цей момент до хати ввірвалися гітлерівці.

Купріянів старший син, Микола, вкупі з кількома дезертирами змогли втекти. Бігли довго, аж доки село лишилося далеко позаду, а попереду простяглося поле. Говорили про те, що буде з ними далі. Треба було вирішувати. Говорили-балакали і Микола прийняв рішення приєднатися до партизанського загону, решта не придумали нічого кращого, як вернути назад туди, звідки щойно втікали. Чи то хоробрість у них була відсутня, чи то ще щось, та не спромоглися вони, не зрозуміли, що треба боротися за Батьківщину, не вчили вони історії, яка б розказала їм, що пішли вони з роду-племені великих героїв, та не встигли вони цього втямити, бо вже гойдалися всі до одного повішені.

Німцями було оголошено про збори в селі. Старий Запорожець спершу нікуди не пішов, він закрився у своїй оселі, взяв до рук світлину Сталіна і почав говорити до нього слова прощання. Потім чоловік попрощався з донькою і пішов. Фашисти мали на меті обрати старосту. Добровольців не було. Аби хтось погодився, селян було загнано в холодну воду. Спливла ніч, благословилося на світ, люди страждали невимовно, але згоди так ніхто й не дав. Всі розуміли, що комусь, так чи інакше, а треба буде взяти цей хрест на себе. Односельці починають вмовляти Лавріна. Він не витримує і дає згоду. І вже всім дозволили вийти на сушу, люди ринули, коли обізвався куркуль на ім’я Григорій Заброда. Той звернувся до фон Крауза і мовив, що Запорожець не годиться для такої посади, бо його сини воюють, та й він обіймав посаду колгоспного голови. Він виявив бажання стати старостою, бо був втікачем із північно-сибірських земель і пересік навіть фронт, щоб прибути до села. Ернстом фон Краузом було прийняте інше рішення — призначити Заброду начальником поліцаїв, бо там завжди потрібні найжорстокіші та найпідліші люди.

Йшов місяць за місяцем, а кінця війні не було видно. Червона Армія відступала на східні території. Василеві Кравчині теж доводилося відступати — мав тяжке поранення в руку. Йому було від того дуже соромно, та як було діяти по-іншому?

В кабінет районного голови чимдуж забігли дві дівчини, які питали про те, чи мають вони покидати місто, чи буде капітуляція перед німцями. Лиманчук, що на той час обіймав посаду голови, підняв на них голос із запевненнями про те, що ніколи такому не статися. Та цієї ж миті в кімнату зайшов Василь Кравчина і сказав, що насправді місто здають, а, отже, порадив дівчатам теж тікати. Голова дуже швидко розриває на дрібні шматочки документи секретного змісту і, в цей же час, лається на Василя, бо він, мовляв, провокатор та брехун, але чоловікові байдуже до цих звинувачень, він думає про Олесю. Він переконаний, що завинив перед дівчиною, бо лишив там, куди прийшли німці, а мав би, певно, умовити її йти з ним.

Водії не дали згоди брати дівчат із собою, так само, як і Івана Запорожця, який мав поранення в ногу, хоч Василь Кравчина дуже довго їх намагався вмовити.

Дезертирам та оточенцям дісталася не солодка роль — вони орали чорнозем, шість чоловіків запряжені в ярмо, а погоничем у них був Мина Товченик. Ті, що в ярмі бідкаються, що староста дуже жорстоко з ними вчинив. Олеся стає на захист люду і хоче вмовити батька так більше не робити, але той категорично відповідає, що, коли їм потрібна воля, то хай ідуть на війну. У двері постукали, двоє людей увійшло і дуже тихо вело розмову зі старостою.

Ернст фон Крауз був дуже сердитий. Він викликав до себе Заброду і нещадно його бив, випитуючи, у чому причина тому, що земля не родить, а худоба гине. Поліцай знайшов крайнього і вказав на «винуватця» всіх лих — Запорожця.

Лютий гітлерівець вирушив до старости. Допитував його про все та обіцяв повісити, та не тільки його, а багато люду, коли не буде з ним співпрацювати. Немає іншого виходу у Лавріна, як написати список з молодих людей, яких відправлять працювати на Батьківщину їхнього ворога.

Плакало все село, коли оголосили про список. До Олесі прийшла подруга Христя та мовила, що несправедливо її батько вчинив, що всіх молодих вніс до списку, тільки її, доньку свою, «забув» написати. Заброді теж кинулося в очі те, що староста оминув вказати свою дитину. Коли поліцай сказав про це вголос, поруч був Запорожець і сказав, що це випадковість і що Олеся теж має бути вказана.

Тепер і в Запорожців така біда, як і в усіх. Плаче Тетяна, плаче Олеся і не йме віри в те, що батько своїми руками віддає її на чужину як каторжанку. В хаті з’явився Мина Товченик, Лаврін віддав йому лист, а дружині сказав, щоб та не верталася сьогодні додому,бо хтозна, що скоро може трапитися.

Мина повернувся до себе і сказав синові на ім’я Устим, щоби він запріг коня, дружині ж сказав, що буде обідати. Та побачила, що він має листа і спиталася була про нього, проте чоловік відказав, що їй немає до того діла. Минин син з другом дуже зацікавилися таємничим змістом листа, тож вони вирішили його поцупити, що й зробили.

Гіркі сльози ллються рікою з очей старої Запорожчихи, тулить до себе своє дитя та розуміє, що більше ніколи не побачить свою дівчинку. Та не тільки в цій хаті така туга, майже в кожному дворі прощаються батьки зі своїми нащадками, віддаючи їх на поталу німецькому звірові. Не всі змогли пережити це горе. Шість жінок лягли на рейках перед потягом. Він проїхав без зупинки… Ще кілька селян було розстріляно німцями. Просто так, щоб був порядок…

Запорожчиху попередив один з поліцаїв про те, що їй краще чимшвидше втікати, бо Лавріна вже арештували. Він знаходився біля фон Крауза в рваному одязі та дуже понівечений. Ернст дізнався, що староста хотів надіслати лист до партизанського загону, і від цього просто оскаженів. Якби лист потрапив за адресою, то їм би вдалося вибити німців, що охороняли б молодь і останніх було б забрано до лав партизанів. Але сталося інакше… Полковник говорив, що Лаврін буде просто повішений, без катувань, коли розкаже про те, де партизани знаходяться. Та чоловік мовчав. Тоді фон Крауз звелів, щоб той ніч пробув за дротом, в надії, що Запорожець передумає.

Летів поїзд, наповнений молодими українцями. Розливалася тужлива пісня по ланах та степах. Олеся сказала Христі, що хоче втекти, і вони вирішують зробити це вкупі.

Ніч огорнула чорним покривалом все навколо.

Лаврін Запорожець сидів у концентраційному таборі. Його зробили біля села в дуже короткі терміни, він був дуже холодний, поруч знаходилося багато могил, від яких віяло нестерпним смородом. З очей чоловіка рікою лилися сльози. З його голови не виходила думка про те, що лиха участь його родини — лиш капля в морі, бо вмирають десятками, сотнями, тисячами… Він здригнувся від голосу, то обізвалася Мотря Левчиха, яка прийшла, аби його нагодувати. Підбігаючи до клітки, вона стискала в руках клуночок з харчами, але віддати його не змогла, бо після гучного пострілу вона, скошена, повалилася на землю. Це було зроблено Максимом Забродою. Тепер він підійшов ближче до Лавріна і випитував про партизанів. Звісно, що нічого не сказав йому Лаврін. Лиш кілька слів вони мовили один до одного і, не зважаючи, на дротову перешкоду між ними, схопили одне одного в бійці не на життя, а на смерть. Сталося так, що дріт розламався і Запорожець задушив ним поліцая. Він вирвався з клітки, немов дикий звір, нічого не бачив і не чув на шляху до волі.

Та з тіні з’явився полковників син Людвіг, і куля з його пістолета полетіла прямо в лице старості. Та, якимсь дивом, Запорожець вижив і, прикладаючи максимум своїх зусиль, наніс Людвігові у вухо такого сильного удару, що смерть німця була практично миттєвою. Поліцаї бігли на шум, та у руках Лавріна вже був автомат, і він безжально знищував тих, хто зрадив його і його народ. Полонені вирвалися на волю і помчали до ріки. У Десну плигали всі, навіть ті люди, які ніколи не плавали, змогли приборкати водяну стихію, аби лишитися живими та вільними. Всі досягли протилежного берега.

Олесі з Христею вдалося втекти з потяга, але їхня спроба заховатися у чужому місті була невдалою, і їх було повернуто та покарано. Ще раз дівчата випали з поїзда під час руху та бігли полями й байраками в ліс. Та вони впали без сили. Знову вони були в поїзді.

Одного разу на станції біля їхнього потягу стояв ще один, і юнак, що був там, обізвався до дівчат. Та Христя розказала йому все, що думала, не добираючи слів, про те, що він був у полоні, здоровий та неушкоджений, отже добровільно їхав на чужину, замість того, щоб захистити їх на фронті. Хлопцеві було незручно. Рушили далі. На одній із зупинок хтось вигукнув, що це остання станція на території України.

Дівчата знову втікали. Цього разу перешкодою до втечі стала ріка. Христя попливла, а її подруга лишилася на березі, бо ніколи не плавала. Знову вона опинилася у лапах німців.

Ернст фон Крауз був вражений смертю сина, тож був знавіснілий, як ніколи. Від його рук померла більшість поліцаїв. Він би повбивав усіх, але Іванові Гаркавенкові та Устимові Товченикові вдалося вчасно втекти та сховатися. Селянам не було як і дихнути, безжальний був німець: спершу від рук гітлерівців запалала хата Запорожця, далі — тих, чиї нащадки були серед партизан, а їхні родини безжально відряджали під розстріл. Жінки помирали через повішення, а їхні діти згорали заживо у вогні. Тим матерям, які не були повішеними не лишалося нічого іншого, як самим стрибати у вогонь, бо ніяке материнське серце не може витримати такого жаху. Померли всі.

Вподобати:
+1
0
-1