♡ "Я чую тебе" Олени Волинської – книга, під квітково-ольфакторною обкладинкою котрої вмістився цілий Всесвіт двох жінок – Катерини Білокур та Оксани Петрусенко. Мальви попід вербовим тином, окраєць по-вангогівськи блакитного неба, вохристі силуети лілій, тендітні приземкуваті вальси настурцій, дикі троянди. Квіти Катрусі співають, пісні Ксенії – малюють у серцях образи. Так переплітаються воєдино два творчі шляхи, встелені колючим терням і гострими уламками пережитого!

●Село, де шелестить достигле колосся пшениці. Катря, яка творить тонким пезлем із ворсинок коров'ячого покриву оберемки фантастичних рослин. Долає відстань у 30-ть кілометрів пішки, аби змалювати тендітні дзвоники кришталевих, дзвінких конвалій. І в кожній барві струменить її серце, котрим вона бачить цей світ:

●"Ось тільки чорний колір стомлював дівчину. Їй хотілося барв, на які така багата природа. Спостерігаючи, як мати фарбувала полотно соком із бузини, калини, цибулі, різнотрав'ям, Катерина спробувала самостійно робити фарби. Синю – із кореня гірчака, жовту – з кореня кінського щавлю, вишневу – із золотянки, а з ожини й чорниці – фіолетову, зі звіробою – жовту й оранжеву".

♡Божий Дар дівчини бореться із нерозумінням батьків, загуслим повітрям провінції, осудом "ото дивачка". А дивачкою у той час "коронували" всіх, хто виходив за межі рівнобедренного трикутника "Вчасне заміжжя – кухня – діти". І все ж Катерина малює: декорації для театру Микити, для себе. Хай навіть попри бажання найрідніших і водночас ментально чужих спопелити її мікрокосмос, витрясти з підрамників найцінніше, змести цупкою мітлою усе, що виходить за межі їх "щасливої" жіночої долі.

● А десь там Оксана Петрусенко. Її сопрано сатином лягає у серця всіх, хто бодай одначе почув її голос. Дорога до себе, до музики – теж випробування для юної Ксені:

●"Ксенія спробувала повернутися до розмови про співи, але Марія лише скрушно хитала головою:

– Ну чому ти така вперта, Ксеню? Ти занадто захопилася тією своєю сценою. Хіба артист – це професія для бідняка?

– Чому це я не можу захоплюватися тим, що люблю? – кинула у відповідь донька.

– Бо таке життя не для простих людей.

"Тоді і я стану непростою", – прошепотіла Ксенія"