Вмерло кохання і жасмини

Микола Бажан, напевно, більш відомий, як перекладач. Але в цій мікрокнизі він постав переді мною як людина, як лірик, як тонка особистість. Його рання лірика (а у збірці вміщено також його твори гімназійного періоду), звісно, не без хиб: є питання й до ритму, й до рими, але вона щира і дещо наївна. Взяти хоча б його вірш «Хай море зрадливе хвилює». Це дійсно патріотична поезія. Автор не просто закликає любити Україну, він вимагає боротися за неї, попри хвилі, попри інші перепони. Інакше ж не вибороти незалежності. Тож попри хвилі моря, корабель пливе і продовжує боротьбу. Ми в гавань наш край приведем, - так звучить останній рядок цієї поезії. Попри хвилі і хуртовини, ми вистоїмо, а якщо й поляжемо, тоді наші діти продовжать боротьбу. 
Є у збірці й любовна лірика. «Відцвів жасмин… Весна минула…». Це невеличкий вірш про гіркоту розставання та про смерть любові. Кохання цвіло доти, доки радував усіх пахощами жасмин, це було навесні. А тепер уже осінь, немає кохання, воно померло. Мені особливо боляче читати подібні рядки, бо не раз у моєму житті так само кохання вмирало разом із якимись зовнішніми обставинами, причому не моє, а другої половинки. Так само і в ліричного героя: видно, що він досі кохає, а вона - вже ні. 
«Я не можу більше співати» - ще одна мінорна поезія. Автор перебуває у депресивному стані, коли немає натхнення, а є лише сльози. Та, врешті, він усвідомлює, що, попри життєві негаразди, він не може жити без пісень, тож сльози живитимуть його квіти, і він знову співатиме. Бо як може бути інакше? Коли в житті мінор, треба шукати розради саме у мистецтві. Бо воно - безсмертне і безцінне.