Якось непомітно для мене в моїй голові народилась рецензія на книгу Райлі Сейгер "Востаннє, коли я збрехала", і це буде рецензія в моєму улюбленому стилі "що не так з сучасною літературою" 🤷‍♀️

Автор в основному пише всі свої книжки в стилі "трилеро-детектив", але я дуже хотіла б подивитись на того, хто йому колись сказав, що ключ хорошого трилера - це лише: події мають відбуватись вночі (в ідеалі - в лісі), розв'язкою має бути виключно "вот ето поворот" без всяких логічних обгрунтувань мотивів злодія😶‍🌫️

Так, ти до останнього моменту не можеш вгадати, хто вбивця, але не тому, що це так майстерно написано, а тому, що автор призначив ним майже ноунейм персонажа, який протягом сюжету нічого не робить і ми нічого про нього не знаємо😡

👀На коротку мить мені здалося, що тут будуть хоча б корисні ідеї про проблеми поводження з пацієнтами в психіатричних лікарнях (адже соціально важливі теми мають підійматися не тільки в глибоких драмах, а й працювати на всіх рівнях, щоб достукатися до кожного і посіяти це зерно усвідомленості), але ніт, замість того, щоб розвинути цю тему, автор зробив твіст в стилі "та шо, ви думали, там все погано? Та ну нє, у них все добре, зуб даю" і закрив цю гілку так само кострубато, як і відкрив її🫣

💓Єдине, що мені сподобалось в книзі - це підняте питання "непотрібності" дітей власним батькам, як це впливає на їх зростання, і на які вчинки вони здатні задля того, щоб бути хоч комусь потрібними в цьому світі
Це власне все

Книгу рекомендувати не можу, але суто з суб'єктивних вподобань, вона хоча б шкідливого впливу не несе