Випадковостей не буває

Є детективи, які працюють як чітко зібраний механізм : таємниця-слідчий-розвʼязка-задоволення від «я здогадалась/майже здогадалась». І «Лілі» обіцяє саме таку на перший погляд.
Маленьке містечко, де навіть годинник в ратуші живе подвійним життям для чужих і для своїх і одразу задає правильний тон: «тут щось не так!» і це не про злочин це про саму атмосферу цього місця. Сюжет стартує доволі класично : отруєння родини міського голови, приїзд слідчого Івана Зуба і журналіста Володимира Нечая, який мав писати про забуду поетесу Лілію Понаровську, але швидко опиняється в епіцентрі значно бруднішої історії . І далі усе що ми любимо нові жертви, наростання напруги, підозри, які змінюють напрямок мало не в кожному розділі. 

Алеее фокус цієї історії це минуле, яке тут не фон, а повноцінний рушій. Воно тихе, але вперто підштовхує події вперед, і в якийсь момент стає очевидно - випадковостей тут немає. 

І по персонажах скажу так:

Іван Зуб не звичайний слідчий, який рухається методом виключення. Він більше функція історії ніж прописаний характер з емоціями , він не живий для мене тому трохи губиться на фоні. 

От Володимир Нечай набагато цікавіший . Він постійно випереджає слідство. Тут виникає дисбаланс коли журналіст виглядає більше проникливим за слідчого. Нагадує гру для одного…

Атмосфера у книзі це щось середнє між класичним детективом і легким горором, легенди про ката. Історії про спалену відьму, відчуття присутності потойбічних сил. Але цей горор більше декорація.
Гарно працює опис саме маленького містечка де усі один одного знають , або думають, що знають.  Кінцівка приходить різко, неочікувано! Вона настільки вривається в сюжет, що лишається шок! І запитання «якккк? І це всеее??» складається враження , що історія довго розганялась, і має бути багатошарова розгадка , а маємо все просто.. чітко… я очікувала більшого!
«Лілі» це той випадок коли задумка крута а реалізація просіла.. де окремі образи працюють краще ніж головні герої. Тут є цікаве переплетення минулого і майбутнього але не все реалізоване. Чесно краще прочитати Павлюка … ну це моя думка) завжди кажу «не засуджуємо книгу, засуджуємо читача») думки і смаки різні, тому не засуджуємо варто познайомитися і особливо підтримати українських авторів!