Вища форма насильства

«Дівчина у потягу» Поли Гоукінз - це текст, який свого часу спровокував справжнє цунамі в жанрі психологічного трилера і породив цілу хвилю наслідувачів. Часто цей роман ставлять в один ряд із «Загубленою» Ґіліян Флінн, але Гоукінз працює з кардинально іншим типом темряви. 

Головна героїня Рейчел - це, мабуть, один із найбільш дискомфортних, жалюгідних і водночас реалістичних протагоністів у сучасній жанровій літературі. Вона безробітна, розлучена алкоголічка, яка щодня їздить однією і тією ж електричкою, імітуючи поїздки на роботу, і п'є джин із бляшанок просто у вагоні.
Гоукінз робить геніальний, садистський щодо читача хід: вона прив'язує нашу оптику до свідомості жінки, чий мозок хімічно скомпрометований. Провали в пам'яті працюють тут не як дешева сюжетна милиця для затягування інтриги, а як повноцінний інструмент психологічного терору. Коли Рейчел намагається відновити події тієї ночі, коли зникла Меган, вона не може довіряти власному розуму. Автор змушує нас блукати цим понівеченим алкоголем лабіринтом, де кожна тінь може бути як реальним спогадом, так і параноїдальною галюцинацією.
Потяг у романі - це розкішна метафора соціального вуаєризму. Щодня з вікна вагона Рейчел спостерігає за життям людей у будинках біля колії. Вона вигадує їм імена «Джесс і Джейсон», ідеалізує їхні стосунки, проєктуючи на них власні втрачені мрії про ідеальну сім'ю.
Наразі читачу буде цікаво відповісти на запитання: чому Рейчел так щиро вірить, що вона монстр?, чи робила вона ті речі, в які так свято вірить? і хто справді уособлює зло  в цьому тексті ?