Я Романтика - М. Хвильовий (переказ твору, скорочено)

4.25
Середня: 4.3 (4 оцінок)

Присвячується творові М. Коцюбинського «Цвіт яблуні».

Моя мати, наче та Марія: наївна, тиха та добра безмежно.

Матір говорить мені, що я (її вічно бунтуючий син) змучив себе до безтями. Тоді я втішаю її (чи себе), обіймаючи її, та притискаючи до грудей. Мій юний вік, буйний період життя, уже минає. Наближається гроза.

Війська атакують раз за разом. Від думок та хвилювання я весь в абсолютній напрузі. Доба за добою я — в ЧК. Наша комісія знаходиться у маєтку шляхтича. Його було розстріляно. Та у помешканні ніхто нічого не змінив. Навіть представники його роду й досі дивилися на нас з картин. Та й прислугу ніхто нікуди не відправляв. Тепер ці люди виконували наші забаганки.

Хто я? З одного боку мене можна назвати бандитом, з іншого — інсургентом. Я — працівник ЧК. Проте це не заважає мені залишатися людиною. Але в ті моменти, коли до моєї робочої кімнати збираються всі із чорного трибуналу, то навіть подих смерті: жахливої і неминучої, відчувається звідусіль.

Товаришів у мене троє: Тагабат, Андрюша та дегенерат. Останній є моїм вірним вартовим. Він з маленьким, дещо сплюснутим носом та вузьким лобом, а шевелюра у нього — темного кольору, завжди розкуйовджена. Чимось він схожий, на мою думку, з каторжниками. У Андрюші розгублений погляд. Він не хотів працювати в «чрезвычайном комитете», але, будучи, занадто слабкодухим, не зміг відмовитися. Розписуючись під наказом про розстріл, він завжди щось чекає, сумнівається та й прізвищем своїм ніколи не підписується — усе якимись химерними закарлюками.

Інший мій товариш — доктор Тагабат не зморгне, ставлячи підпис під смертельними наказами. У нього немає серця. Якщо воно і є, то зроблене, певно, з каменю. Він схожий з моїм інстинктом, тваринним інстинктом. Я опинився у його полоні, та не бачив іншого шляху.

Мій злий геній, доктор, вважав мене дегенератом. Говорив, що я смакую, коли дивлюся на літери, отримую від цього задоволення. Проте саме ним я захоплювався, коли було дуже важко, коли напруга сягала апогею. Але у цей час моя матінка полишала мене.

Час ішов. Свічки зменшувалися. На сьогоднішню ніч засуджено шістьох. Достатньо.

Йшов пустими вуличками. Всім було відомо, що за декілька днів відійдемо і ніяка контратака не допоможе. Думаю про те, що я винен у шістьох смертях. Ні, не шістьох, шестидесяти чи шести тисячах смертей. Їх було безліч.

Я йду до хати, у якій живе моя мати. Тут завжди — запах м’яти. Мати каже, що я себе вже повністю змучив.

Вона обіцяє піти в монастир наступного дня, бо втомилася від постійних тривог та всього хижого, що рясніє навколо. Я подумав: «Про таке говорять лише версальці!» А потім починаю переконувати себе, що це не мати, її не може бути. Це все — уява. А тоді, сам собі суперечу, бо мати все ж є. І я тут можу трішки відвести свою зморену душу.

На передовій — відступ, тил панікує. Я також відправлюся наступного дня туди, де гудуть гармати. Батальйон юнців, помішаних на комуні, піде за мною.

Та тут моя присутність теж необхідна. Ходять чутки, що планується заколот. Агенти комуни знаходять все більше й більше винних. А куди їх саджати? Треба розстріляти, сотнями розстріляти. Я потрібен тут.

У Андрюші з’явилася ідея: піти на фронт. Я остовпів: він хоче бути осторонь, утекти від цього щоденного бруду! Ні, цього не буде! Розстріляю, якщо ще хоч єдиний раз про це скаже!

Доктор Тагабат з реготом віддав мені діло номер двісті вісімдесят два. Дегенерат саме передивлявся справи, які не хотіли розглядати навіть ми з доктором, не лише Андрюша. Пізніше він вийшов за засудженими. Потім ним були приведені монахині. Вони сміли проводити антиагітаційну кампанію проти комуністичних ідеалів. Моїй насолоді не було кінця: Пару годин і цих «наречених господа» не стане. Наказав: «До розстрілу!» І тут з’явилася знову моя мати. Чи це фантом? Чи моя уява? Доктор Тагабат все знав і крикнув: «Мама знову прийшла? Зраджуєш комуну! Може, вистачить сили й з матінкою вчинити так, як з рештою, га?» І він розсміявся.

Я був шокований. Тепер моя душа ніде не знайде спочину. Наказав всіх повести до підвалу. Пішов.

Це було невимовно важко. Працював усю ніч без відпочинку. Зі свого кабінету, розбираючи справи, слухав постріли: уривчасті, швидкі. Цілу ніч. Я мав це робити. Цього вимагала від мене революція.

Обіднього часу до мене приходить Андрюша. Він прийшов з проханням: звільнити мою матір. Я його відправив.

Околиця міста з одного боку уже була взята. ЧК збирається втікати.

Ставлю до відома доктора, що необхідно розстріляти останніх.

Йдемо містом. Всі мовчать. Перед розстрілом нікому не хочеться говорити. І я йшов в порожнечу, а мене, ні, мою душу, стерегли Тагабат та дегенерат.

Я не видів своєї матері, проте знав, що вона є. Думав про те, що все можна скасувати, поміняти. Ні, не можна. Я ж не слабкодухий! Хоча Тагабат дав мені право самому вирішувати, що буде з матір’ю. Та я був під впливом фанатизму: це може завадити дорозі до комуни.

Діставши пістолет, я обійняв матір, схилив її скроню до себе на груди та натиснув на курок. Здичавіло оглянувся. Втік. Вернувся та став на коліна перед святою своєю ненькою, цілував її. Потім помчав до своїх. А попереду, за обрієм була загірна комуна.

вгору
0 користувачів проголосувало.