Яке воно, справжнє дитинство ?

Нещодавно побачив в руках одного з учнів "Тома Соєра" і подумав: ось вона - книжка про дитинство, яке зникає. Те, що Твен описував у 1876 році, вже тоді було ностальгією за минулим, а зараз - взагалі з іншої епохи.
Том і Гек цілими днями вештаються містечком без дорослих, ночують на острові посеред Міссісіпі, лізуть у печери, де можна заблукати назавжди, грають у піратів, індіанців, розбійників - і ніхто не контролює кожен їхній крок. Жодних батьківських чатів, GPS-трекерів, розписаних по хвилинах графіків, свобода, яка сучасній дитині здається фантастикою.
Твен писав це як критику тогочасного виховання, показував, що діти потребують простору для справжнього життя, а не тільки недільних шкіл і постійної начитки моралі. Для 1876-го це було прогресивно: серйозна література зазвичай подавала дітей як маленьких дорослих, які мають слухатися й засвоювати правила. Твен  зображав же дцтей, як мешканців окремого  світу зі своїми законами, мріями, кодексами честіі.
О, а ще расове питання: індієць Джо не просто лиходій, він - жертва расизму містечка, де  інакгші автоматично другий сорт. Твен не виправдовує його злочини, але показує причинно наслідковий зв'язок і читач починає співчувати навіть злочинцю. Для епохи після Громадянської війни, коли расова сегрегація тільки посилювалася, це був сміливий крок.

Сучасна дитина читатиме про Тома й не повірить: як це - цілий день без телефону? Як це - батьки не знають, де ти? Як це - сам придумуєш собі розваги, а не споживаєш готові? Те дитинство, що описує Твен, стає музейним експонатом.
Отож, перечитуйте "Тома Соєра" як згадку про світ, якого більше нема, про дитинство з простором для помилок, ризику, справжніх пригод, про час, коли діти ще могли бути дикими, вільними, незаписаними в десять гуртків.