Японський класик

Двадцять шість років життя. Вічно юний поет. Інакше про Такубоку не скажеш. Його танка (пʼяти вірш) вперше прочитала в школі. Тоді вони мене особливо не вразили: ну що такого - написати пʼять рядків без рими? Однак з роками, коли я краще пізнала японську культуру, зрозуміла, що японці - доволі тонкий народ, який прагне до злиття з природою, тому кожен рядок має бути сповнений гармонії та якоїсь глибокої сили. Природа - всюди.
Автор бавиться з крабеням на острівці у Східному морі. Не втираючи сліз. На прибережнім білім піску. Здається, нічого такого, а скільки приводів до роздумів! Самотність. Автор сам, більше нікого немає поблизу. Острів є ще одним символом самотності. Пісок - білий, тобто чистий, не заплянований нічим. Крабеня- дитина краба. Діти теж здавна є символом чистоти і наївності. Сльози… Щось сталося, напевно, розійшовся із дівчиною. Аби зробити біль не таким сильним, люди прагнуть гратися з домашніми улюбленцями, дітьми. Коли в мене були негаразди в особистому житті, я залюбки гуляла зі своїм песиком, а тепер усі сили віддаю дитині. Тому логіка в японського майстра слова є. І крик душі присутній також.
Мотиви самогубства знаходимо в наступних танка. Так, автор пише про геть поржавілий пістолет, який він знаходить у піску. Кучугури піску в нього нагадують могилу.
Цікаво, що в книзі «Жменя піску», кожне наступне танка глибше розкриває зміст попередніх; вони всі повʼязані. Якщо в першому вірші ми лише припускали про нещасливе кохання, то в шостому автор прямо пише про біль далекого юнацького кохання; у десятому прямо пише про думку про смерть, яку ми відчули в танка номер чотири, де йшлося про пістолет. У наступних танка - спогад про батьків, про сміх крізь сльози, про самотність і печаль. У танка 36 - знову бажання вмерти, через самотність.
Напевно, слід ці танка читати невеликими дозами, бо якщо розглядати їх як поему, то в самої можуть зʼявитися суїцидальні думки. Щойно зловила себе на цьому. Автор сам, бо батьки пішли з життя, кохання не склалося, але так, на жаль, у багатьох у віці 40 чи 50+. Звісно, авторові близько двадцяти. Коли хочеться жити, а не вмирати. Однак все одно слід шукати шляхи до оптимізму, а не здаватися.