Японський погляд на вічність

Про Кобо Абе вперше дізналася в університеті, ми вивчали «Жінку в пісках» та «Людину-коробку». Другий роман, зізнаюся, сподобався мені більше. Про що ж «Жінка у пісках»? Про вічність і примарність боротьби, про спокій і звичку, про кохання і втрату, про неминучість долі. Чимось нагадав мені «Міф про Сізіфа» Альбера Камю. Якщо Сізіф підіймає нагору камінь, чекає, що ось-ось дістанеться вершини, але врешті падає, то герої японського письменника все життя ведуть боротьбу із піском. У цьому сенс їхнього існування. Головна героїня втратила у піску чоловіка і дитину. Однак продовжує жити в тих саме умовах боротьби. І чоловік-науковець, що волею долі опинився в цьому селі в пошуках комах, теж стає бранцем піску. Шукаючи ночівлю, він опиняється у хатинці у піску. Його опустили туди на мотузчиній драбині, однак потім мотузку забрали із собою. Тепер чоловік марить утечею, і пів книги пробує у той чи інший спосіб утекти. Йому це навіть вдається, доки він знову не опиняється на дні хатинки з піску. Чоловік звикає до жінки, до умов життя. Так і не зрозуміло, чи був у нього сенс покинути цей дім. Людина до всього звикає. Навіть до життя в піску. Хоча, можливо, не така вже й огидна для нього була жінка, якщо він вступав із нею в інтимний звʼязок, а вона могла завагітніти (стався викидень). 
Важкувата книга як для вечірнього читання. Хоча і не така велика за обсягом. Узагалі звикла до того, що японських майстрів слова читати важко, слід шукати підтекст та символи. Тому любителям белетристики буде непросто осягнути цей роман.