Жертва СТЕПові

Яновський зробив страшну річ. Він узяв біблійний сюжет про Каїна і Авеля, перевдягнув його в запилені будьонівки та жупани, і змусив нас "милуватися" тим, як брат вбиває брата. Читати це - як дивитися на сонце, що сходить над полем битви: очі ріже від краси, а душу вивертає від суті. Тут немає історії в підручниковому сенсі. Тут є лише СТЕП. І цей СТЕП - не декорація, це величезний, байдужий вівтар. Йому все одно, якого кольору прапор у тебе в руках: червоний, жовто-блакитний чи чорний. Йому потрібна жертва і родина Половців цю жертву приносить.

Найжахливіше у «Вершниках» - це тиша, яка настає за секунду до пострілу в рідну людину. Пам’ятаєте «Подвійне коло»? Там немає пафосних промов, там є буденна, механічна робота смерті. Андрій вбиває Оверка, Оверко - Андрія... Це нагадує конвеєр. Рід, який століттями тримався купи, розсипається за один день, бо хтось вигадав, що «класова свідомість» важливіша за мамине молоко. Яновський пише про це як поет, і в цьому його геніальний злочин. Він загіпнотизував нас ритмом. Ти читаєш про відрубані голови, а чуєш музику. Ти бачиш смерть, а уявляєш коней, що летять у небеса. Він створив романтичний міф із національної трагедії. Але якщо здерти цю позолоту, ми побачимо оголений нерв: ідеологія - це кислота. Вона роз’їдає все: любов, пам’ять, родинний стіл. «Вершники» - це попередження, яке ми, здається, знову проґавили. Коли політика заходить на кухню і сідає між братами, чекай біди, бо скоро один із них осідлає коня.