На тих, хто ще не знайомий із творчістю Камю, збірка справить приголомшливе враження завдяки особливому вмінню письменника не лякатися показу темних сторін людської душі й навіть певною мірою насолоджуватися таким ексгібіціонізмом. Адже в кожного із нас час від часу виникають думки, що самому стає від них жахно. Письменник стверджує: саме ці потяги, що народжуються з несвідомого – того самого, яке Фройд за півстоліття до Камю охрестив таємничим Id, – і керують нашим життям.

Тому дрібний службовець Мерсо, герой „Чужого”, який не плакав на похоронах власної матері, – не злочинець, а вільна людина, яка просто не обмежує себе правилами, що нав’язує їй свідомість.

У „Чумі” Камю й далі розвиває цю тему, перетворюючи абсурд індивідуальний на колективний. Загублене в пустелі алжирське містечко, яке несподівано охопила страшна епідемія, – приклад того, що можна звикнути до всього. До чуми, повної ізольованості від світу внаслідок карантину, майже фізичної присутності смерті на вулицях. Більше за те: через деякий час речі, що колись вважалися нормальними, починають сприйматися як неприродне.

„Падіння” – останній завершений твір французького письменника-екзистенціаліста. Зовні успішному паризькому адвокату сповідь не приносить полегшення та морального відродження. Егоцентричне несвідоме тягне героя назад, до того життя, яким він жив раніше. Однак свідомість відмовляється від цього кроку. Тепер столичний кар’єрист не має іншого вибору, як вчинити за прикладом інших екзистенційних героїв – відмовитися від минулого, стверджуючи свою свободу і самодостатність.

Отримавши Нобелівську премію, Альбер Камю став наймолодшим її лауреатом і досі залишається таким. Однак він ніколи не відчував себе переможцем. За власним свідченням, визнання принесло йому лише втому та спустошення. Насправді він був більше схожим на своїх героїв, аніж насмілювався зізнатися самому собі. І через твори, що ввійшли до збірки, уважний читач побачить самого автора, стомленого існуванням, яке видається йому беззмістовним та непотрібним.