З обкладинки книги дивиться вперед дивна дівчина з маскою замість обличчя. Трохи карикатурна, нібито й несправжня – хто вона? Що ховається за тією маскою: автор? головна героїня? чудо?
Роман «Біографія випадкового чуда» – мабуть, найбільш соціально заангажований твір Тетяни Малярчук, бо сама письменниця визнає, що раніш не зверталася до таких болючих тем, як життя безпритульних чи інвалідів. Роман не народився легко, на одному диханні, окремі сторінки доводилося переписувати по кілька разів. «Минув майже рік, як я його закінчила, а два роки перед тим постійно в ньому жила… Ідея — звичайна жінка, яка вміє літати. Потім воно якось забулося і зовсім інакше у цій книжці втілилося», – так сказала сама Тетяна Малярчук на одній з презентацій своєї книжки. В центрі оповіді опиняється боротьба дивакуватої дівчини Лєни за права безпритульних собак («Маніфест собакам від собаки») та за інвалідний візок для подруги (маніфест «Калікам від каліки»), яку вона, до речі, називає Псом. Чому? Відповідь треба шукати в епіграфі до твору - слова Еріха Фріда: «Пес, який вмирає і знає, що вмирає як пес, і який може сказати, що знає, що вмирає як пес, – це людина». Сама авторка говорить: «Для мене найтрагічніша картина, бачити, коли загнана в такі умови, що вона починає жити як пес… Тобто з псом асоціюється щось таке негативне й убоге. І мені дуже неприємно і жаль бачити таких людей. Вони ще ніби намагаються щось змінити, знайти щось краще, але залишаються псами».
То ж про що насправді ця книжка? Про пострадянську Україну з кінця 80-х по 2007-й рік, про часи, добре відомі письменниці. За словами самої Тетяна Малярчук : «Це історія однієї дівчинки, яку звати Лєна».
«Головна героїня насправді — це я, моє альтер–его, — визнала письменниця. — Тут присутній пошук якогось супергероя, який міг би врятувати цих нещасних людей, що їх по суті вже ніщо не може врятувати. Ця книжка могла би бути хорошим коміксом 60–х років... Якщо я вам скажу, що всі історії в ній реальні, навряд чи ви повірите. Хоча так і є. Не слово у слово, чи дія в дію, але всі ці люди реальні. Все залежить від того, як сприймати їхнє життя і те, що відбувається з ними, чим важливим усе це тобі видасться… Бо насправді багато історій я просто не помічаю…». Авторці деякий час довелося попрацювати журналісткою, і вона записувала життєві історії нещасних людей, тож можемо з впевненістю говорити про правдивість зображуваного у романі.
Сама авторка визнає: «Для мене ця книжка така радісна, така весела… Не розумію, чому дехто бачить у ній стільки трагізму. Я вважаю її саркастичною, бо це карикатура на постсовкове суспільство, висміювання реальності...».
Але чому ж тоді цей роман викликає саме таку реакцію? Бо занадто правдиві, занадто болючі реалії описує авторка у своєму романі, занадто легко вписуються у дійсність її ніби «карикатурні» образи, ні, скоріше читач пізнає їх в оточуючих його людях. У своєму романі Тетяна Малярчук нещадно висміює стереотипи, абсурди, наївну категоричність, нетерпимість якими наповнилося життя: так «Америка — це рай на землі. Там дороги вимощено доларами — бери, набирай, скільки хочеш», так доходить до абсурду націоналізм та патріотизм, коли про людину судять лише за її мовою або приймають рішення спалити книгарню, у якій замало книг українською, так перед смертю починають вірити в бога, бо «смерть – найслабше місце атеїзму», так починають битися й лаятися за якісь карамельки (бо задарма!), так тепер «усі інвалідами хочуть бути», так сповнені поваги до власних досягнень пенсіонери не здатні поступитися місцем дівчині-інваліду, так державна система настільки потонула в папірцях, що героїня дивується: «І чого вони досі не вимагають довідок, які підтверджували би смерть заявника, наприклад?», такою є пенсія у п’ять гривень, на яку має право опікун інваліда, якщо він працює… Коло проблем, які порушує Таня Малярчук, надзвичайно широке: корумпованість та байдужість держслужбовців, пострадянський спадок у ментальності народу, апатія і збайдужілість як діагноз української нації, насильство в родині, пияцтво, економічна криза, втрата сенсу життя, каліцтво – фізичне й моральне… І все це постає перед очами головної героїні, яка прагне творити дива.
Тетяна Малярчук дає своєму роману назву «Біографія випадкового чуда». Ну, з «біографією» все просто, адже описується життя головної героїні від народження до… чуда. Звідки взагалі взялося це чудо у, здавалося б, промовисто соціальному романі? «Мусять бути й такі, Василинко, як я. Я хоч і не свята, не ангел, але на свої скромні чудеса теж здатна, не сумнівайся. Просто, бачиш, ніхто чомусь поки що їх не замовляє, а безкоштовно — я що, дурна, надриватися?!» - говорить Лєна. Але мета її набагато глибша: «у безнадійній боротьбі головні ті, що борються, бо вони не дають часові зробити із себе чудовиськ. Боротьбу виграти неможливо, але можна виграти себе». Власне, за себе, за своє «Я» веде боротьбу Лєна протягом усього життя і таки досягає свого.
Але чому наше «чудо» випадкове? Чи тому, що її допомога лише випадково приносить плоди? Чи Лєна настільки відрізняється від інших людей, що це могло статися лише через «випадок»? Чи тому, що вона береться допомагати тим, кого зустріла на своєму життєвому шляху, а не намагається врятувати світ? «Цей світ навряд чи потребує, щоб хтось його рятував, — стверджувала вона. — Мені байдуже до північних корейців… до голодних африканців... до всього того, чого я не бачу і не чую. От тільки ця свиняча голова не йде мені з голови. Пес не йде з голови, Женя Прокопович, безрукий хлопчик із Городенки. Я мусила з цим усім щось зробити, щоб мені самій стало приємніше жити, щоб не з'їхати, як інші, з розуму». І в цьому найвища мудрість цієї дивакуватої дівчини – вона зосереджується на тому злі і несправедливості, які трапляються на її шляху, не відвертає очі, а намагається допомогти. Щось донкіхотське є у її характері, однак вона не збирається воювати з вітряками, її вороги – з жорстокої реальності.
Образ головної героїні не піддається однозначному трактуванню, зокрема, завдяки самій письменниці. У 10 розділі «Трохи теорії» (до речі, текст розбито на 13 розділів, що теж наводить на цікаві роздуми, назви більшості з яких починаються «Як…») авторка пропонує читачу, який вже сформував для себе образ головної героїні, визначився зі ставленням до неї, психологічну розвідку, в якій з наукової точки зору аналізується характер і поведінка Лєни. І все було б у цьому «діагнозі» чудово, якби не одне «але»: Лєна відрізняється від інших тим, що має живу душу, і об таке уявлення про неї розбиваються всі аргументи. Скільки разів ми проходимо повз знедолених, відвертаючи погляд? А якби кожний хоч раз зупинився поряд і насправді спробував допомогти – допомогти людині змінити її життя, ми жили б у кращому світі. «Одні казали, що з'їздів для інвалідних візків у місті немає, бо так місту дешевше будувати дороги і тротуари. Інші стверджували, що в такий хитрий спосіб у Радянському Союзі втримували інвалідів від прогулянок. Щоб удома сиділи. Щоб ніхто їх не бачив на вулицях, особливо іноземні журналісти. Бо в Радянському Союзі не було сексу і не було калік. Тут жили лише фізично здорові фригідні люди». Що ж, сьогоднішня тенденція не краща: фригідність починає охоплювати серця. «Слухайте, я краще зберу гроші, щоб ви собі інвалідність оформили. У вас каліцтво значно страшніше. Ви пережили ампутацію серця», - говорить Лєна лікарю, якого цікавлять лише гроші, а не доля пацієнтки. То чому навколо Лєни гуртуються знедолені? Чи тому, що вона така ж невдаха, як і вони? Навряд. Ніколи не помічали, як тягнеться безпритульна тварина до людини, яка зупинить на ній свій погляд? Лєна, наївна, дивакувата, просто випромінює душевне тепло, в той час, як більшість надає перевагу втечі від страшних реалій життя, словами ж з самого роману – «інвалідність відлякує читачів».
Письменниці вдається у порівняно невеликому за обсягом романі відтворити цілу панораму дійсності, бо поряд з Лєною на сторінках роману з’являються і зникають різні постаті: покірні жертви як Женя, безвольні як Пес, жорстокі й збайдужілі як Богдана Іванівна; російськомовна вчителька Велика Гуля, яка пожертвувала собою, щоб урятувати дітей, і каліка баба Ліда, якій сниться гігантська м’ясорубка – символ її життя, колишній професор української літератури Теофіл Кролик, який змушений працювати на базарі, і місцевий кримінальний авторитет Монах, корумповані чиновники й інвалід Антон, який заробляє на життя розкруткою порно-сайтів. І пацієнтка психіатричної лікарні зі шизофренією, яка одержима бажанням все записувати, але ж «записувати всередині себе було би в стократ надійніше»… Поява цього персонажу провокує до нового переосмислення всього роману. Взагалі Тетяна Малярчук кілька разів перевертає уявлення читача про книгу догори ногами, коли в десятому розділі ставить «діагноз» головній героїні, змушуючи читача сумніватися чи її вчинками керує голос серця, чи психічна хвороба, а ось тепер вся історія виявляється записаною божевільною. Записаною рукою людини, яка вийшла за межі раціонального, над якою не має влади життєва метушня. Записаною «на внутрішніх органах», хіба не так? Роман «Біографія випадкового чуда викликає цілу лавину емоцій, бо сповнений переживань самої авторки, того болю, який вона зібрала під час журналістського розслідування, і який викарбувався на її серці. Ця книга проймає до глибини душі, і жодного не залишить байдужим. Бо той, кого не вразить страшна життєва трагедія, коли за вирізані зі скатертини квіти батько бив сина по руках – «Так бив, що руки хлопчикові потім у районній лікарні ампутували. Виходячи з лікарні, хлопчик сказав батькові…: «Тату, я більше ніколи не буду вирізати зі скатертини квіти, тільки верни мені ручки» – той вже не може зватися людиною. Тетяні Малярчук вдається показати, як люди втрачають людяність від такого собачого життя, як забувають про милосердя, терпіння, сповнюючи душі жорстокістю, озлоблюючись, кидаючись мов скажені пси навіть на тих, хто їх любить. І в цьому, мабуть, справжня вартість цього роману.
Однак варто зупинитися й на питанні стилістики твору. Більша частина роману витримана у суворій правдивості оповіді, і лише образ жінки, яка вміє літати вносить до неї містичний елемент, тож можна говорити про те, що твір витриманий у дусі магічного реалізму. Для стильової манери роману характерне обмежене використання тропів, зловживання якими порушило б органічний зв'язок форми і змісту. Сама авторка визнає, що писала «гіпертрофовано та карикатурно. Так краще видно», тож манера письма мала слугувати посиленню соціального звучання роману. Краще за будь-які поетичні засоби свідчать про майстерність письменниці примхливо побудовані сентенції, повні іронії, контрастів, парадоксальності, а подеколи і словесної гри, які вплетені в оповідь просто, живо, сприймаються як її органічна частина, як відбиття своєрідного стилю мислення головної героїні: «Усі Лєнині однокласники вже давно визначилися з майбутньою професією. Хто їхав до Харкова вчитися на міліціонера, людей грабувати, хто в медакадемію — людей убивати»; «Нині люди всього хочуть, вони тільки те й роблять, що хочуть»; «Василина, коли хтось починав говорити сентиментами, нервувалась і називала це «сантиметральною»поведінкою. Коли світогляд звужується до одного сантиметра». З іншого боку багато таких висловів мають філософський характер: «Уся справа в грошах, казала Лєна. Народ без грошей страшний, бо втрачає різноманіття виду. Бідні люди стають злодіями або філософами, третього не дано»; «…що таке здоров'я? Якась фікція, не більше. Ленина старенька бабця називала здоров'ям стан, коли щодня болить в іншому місці. Кращого визначення нема. Свята правда. Крім того, як люди можуть бути здоровими, якщо в них із головою не все гаразд?» або трапляються фрази, сповнені комізму й іронії: «Труси - ті завжди матимуть попит, хоч би яким бідним ти був, соромно голим задом світити»; «Коли вона бігла, а бігла Василина тільки перед тим, як метнути диск, навіть не бігла, а розбігалася, то могла своїми щоками вбити того, хто опинився поруч». Гротескний або навіть абсурдний характер мають й деякі сцени у романі, наприклад, коли після сповіді священик наказав Лєні 12 разів прочитати молитву, та визнала, що не дуже вірить в Бога, а у відповідь почула: «Тоді тринадцять разів» або коли комісія доводила Лєні, що її подруга-інвалід насправді може ходити.
Але це не означає, що в романі немає ліричних моментів. Таким є, наприклад, епізод, коли Велика Гуля рятує дітей, приймаючи на себе удар блискавки: « — Ну хіба ЦЕ не чудо, Лєно?!
Тієї ж миті вогняна куля теж зірвалася з місця, і вихователька спалахнула всіма кольорами райдуги».
Або коли простакувата Василина, охоплена любов’ю до свого кумира, говорить про геніїв: «Вони, як твої нічні райдуги, приходять дуже рідко, так тільки, щоб трохи прикрасити собою цей світ».
Заслуговує на увагу й композиція роману, в якому центральною сюжетною лінією видається боротьба за інвалідний візок для Пса. На нашу думку, не варто спрощувати композицію тексту до такого рівня, бо справжня кульмінація твору, яка розгортається, до речі, в останньому розділі, хоч і пов’язана з цією боротьбою, стосується в першу чергу внутрішнього світу героїні: «Я нічого доброго не зробила. Навпаки. Прагнучи вчинити добре, я скоїла зло. І тепер я думаю, то що таке насправді добро? Ми знаємо, що є зло, але що таке добро, га?».
Навряд чи хтось схвалить всі вчинки головної героїні чи визнає її шлях найкращим з можливих, але варто зупинитися на тому, що вона досягла свого, знайшла себе. Письменниця не подає однозначного пояснення феномену з іменем Лєна, не показує, як (і знову це Як) - як сталося її «вознесіння», навпаки пропонує читачам в останньому розділі «Як вона побачила темінь, щоб побачити світло» загадку, яка змушує переосмислити весь твір і постать головної героїні зокрема. Дівчина, яка здавалася звичайною мрійницею, непристосованою до реалій життя, виявляється чимось більшим, що виходить за межі буденності.
На мою думку, «Біографія випадкового чуда» - твір цікавий у різних відношеннях, тож його варто читати. Це книжка про те, як важливо залишитися у цьому світі людиною. Але дозволю собі не погодитися з думками, які можна знайти на інтернет-сторінках, про викривальну силу цього роману, я невпевнена в тому, що саме це нам потрібно. За роки радянської влади ми добре звикли ховати голову під крило, закривати очі на ті реалії, які нам не подобаються, але це не означає, що ми їх не усвідомлюємо. Ми не хочемо про це говорити, думати, але все одно це бачимо! Просто не знаємо, що зробити, як щось змінити, бо зневірилися у собі, у своїх ідеалах. Я б не назвала причиною такого стану речей небажання докласти якихось зусиль, просто нас так часто дурили, так часто обманювали, що опускаються руки. Як на мене, для боротьби потрібна надія, віра в те, що щось дійсно можна змінити на краще. Нажаль, такої віри мені цей роман не подарував. Думку про необхідність залишатися людиною – беззаперечно, як і в те, що почати треба з «собору» власної душі (хоча шлях Лєни навряд чи всім підійде). Можливо, задумом письменниці була дійсно смішна історія, але такою вона не стала, та й сама Тетяна Малярчук без зайвого оптимізму оцінює сьогоднішній стан речей в Україні. Особисто я – прихильник тієї думки, що «…треба ж якось піднімать на дусі, а не в болото втоптувать народ». Як на мене, зосередження на негативних сторонах життя – недолік всієї сучасної літератури, бо я переконана в тому, що для оновлення суспільства, для єднання, суспільної активності, громадянської свідомості, люди мають бачити світло в кінці тунелю, мають чимось пишатися, а не бачити навкруги лише нещастя та невдачі. Ми сміємося з самовпевненості і самолюбування американської нації, але наш потенціал достатньо довго нівелювали, щоб трохи гордості за свій народ нам не завадило. За особистими враженнями, роздумами, який викликав в мене цей роман, він нагадав мені «Записки…» Ліни Костенко, тільки спрямовані не на політичну чи громадську сторону життя, а на моральне, не побоюся цього слова, зубожіння людей.