Своєю повістю О. Кобилянська намагається охопити усі аспекти життя селян Буковини: їхню надмірну любов до землі та господарства, звичаї з усіма їхніми плюсами й мінусами, забобонність та міфологічний світогляд, рекрутчину, яка, мов Дамоклів меч, висить над молодими буковинцями, своєрідний варварський підхід до створення молодих пар без їхньої на те згоди, долю сиріт, вдів, покриток, яких в ті часи було безліч.

Проте за цим усім письменниця піднімає значно важливіші питання вічності, місця людини у світі, системи цінностей, які вона сповідує, гріха та покути за нього, незбагненності людської долі та її шляху до Бога.

На тлі розміреного життя буковинців кінця XIX ст., деталі побуту яких О. Кобилянська за допомогою розлогих описів та відступів ставить перед очі читачам, в сім’ї багатого ґазди Івоніки Федорчука стається подвійна трагедія: молодший син убиває старшого за батькову спадщину. Цей жахливий злочин подається не як доконаний факт, а як нерозривний причинно-наслідковий зв’язок певних подій. Спочатку О. Кобилянська заглиблюється у тонку сферу людської психіки та міжособистісних взаємин. Вона описує найделікатніші порухи душі різних типів людей на різні ситуації, дає кожному герою загальну характеристику як зовнішньо, так і внутрішньо, щоб читач пізніше, із розвитком подій, мав можливість самостійно передбачити їхню поведінку.

Під час зав’язки, наростання дії у повісті письменниця велику увагу приділяє людським нахилам, мотивам, маніпуляції однієї свідомості іншою. Усі ці явища подаються як комплекс. До центральної трагедії твору ведуть кілька тісно переплетених стежин, а один людський гріх тягне за собою інший, ще важчий, доки не доходить, здавалося б, до крайньої точки: Каїнового вчинку.

Але і вбивством Михайла усе не закінчується. Воно стає тим поштовхом, який вселяє хаос у душі багатьох, змушуючи їх перемінитися у собі, ділячи їхнє життя на дві частини: «до» і «після». Так як на початку твору усі герої показані різними особистостями, то і діють вони у відповідь на цей подразник по-різному, згідно з тим, як кожному з них наперед приготовано природніми нахилами. Кожна особа з повісті: Івоніка, Марія, Сава, Анна, Докія з сім’єю, навіть Рахіра та її батько, яких ми завдяки детальному аналізу письменниці до середини твору уже добряче вивчили, тепер подається видозміненою внаслідок великого потрясіння.
Усе це ілюструється описами психологічних станів: від їхнього внутрішнього перебігу і до їхніх зовнішніх проявів. Хтось ламається під цим тягарем, хтось стає ще гіршим, а хтось знаходить перед собою істинний шлях до Бога, який пролягає через страждання(наприклад, Івоніка, а пізніше, після багатьох інших помилок, і Марія). Хтось отримує на свої плечі все нові й нові хрести, але продовжує їх нести, а хтось, кому, здавалося б на перший погляд, сприяє фортуна, не може знайти собі місця на землі.

Вкінці усіх цих подій читач доходить до проблеми розкаяння та дії духовних законів у випадку його відсутності. «Сповідь приносила йому полегшу. <…> Метою його життя було тепер – дбати за Михайлову душу, за його душу бідних годувати, хлібом-сіллю спомагати і за свою і Савину провину благати Бога…» - на прикладі старого Івоніки О. Кобилянська показує найбільш правильну поведінку під час життєвих випробувань.