У творі В. Винниченка «Кумедія з Костем» ведеться мова про бідного хлопчика-сироту, який насправді був позашлюбним сином пана, в якого мав служити. Кость був хорошою, сильною дитиною: сміливим, наполегливим і впертим, умів настояти на своєму, щоправда, це далеко не всім подобалося. А ще ніхто ніколи не бачив, як хлопець плаче. Як би йому не робили боляче, як би його не ображали, та він швидше люто гарчав, шкірячи зуби, як тварина, але не дозволяв своїм очам зронити жодної сльозинки. Звичайно, що інші слуги помітили таку особливість дитини і часто спеціально зачіпали його, аби подивитися, що з того вийде. Хлопчик викручувався, наче в’юн, пищав, кривився, зажмурювався, але не плакав. Через це він отримав прізвисько «кам’яний виродок».

Разом з «домашніми» дітьми, які мали сім’ї, Кость пас худобу. Тільки різниця між ним та Данилком, Семенком та Микитою була в тім, що ці хлопці дивилися за своєю живністю, а Кость — за панською. Там, де він служив, часто доводилося отримувати на горіхи за найменшу провину та й діти його особливо теж не жаліли. Всі знали, що ця дитина нічия, мати, певно, померла, а батькові-панові він був непотрібний, тож звали його просто «байстрюк». Його дуже ображало те, що в нього, за словами людей, є батько. Він вважав, що краще не мати зовсім нікого, бути одним в усьому світі, ніж жити так при живому родичеві, як доводиться йому.
Надворі вже стало прохолодно. Решта хлопчиків вдягнуті добре, тільки Костеві нікому справити гарного одягу, тож він мерзне у піджачку та сорочечці, яку вже давно треба було випрати. Взуття він теж не мав, тож доводилося ходити босими ногами по холодній землі.

Позамерзали уже всі. Хлопці зазвичай палили папіроски-самокрутки, але тепер руки задубіли настільки, що не виходило їх скрутити як слід. Кость, на здивування всім, сказав, що він зможе і витяг з ганчірочки аж три цигарки, які йому вдалося вкрасти в економа. Хлопці відібрали згорток і кожному дісталася цигарка. Курили всі, крім Костя. Він намагався вдавати, що йому байдуже, навіть говорив, що нітрохи не шкодує для них курива та ще й може поділитися своїм картузом.

Насправді хлопець міг зробити, дається, що завгодно для того, щоб діти з ним товаришували. Для того, щоб його прийняли, він навіть сказав, що зможе бути роздягненим і не мерзнути. Хлопці дивувалися, але, в той же час, його підштовхували до такого нерозумного вчинку.

Коли Кость утік від дітей, невдягнений та гарячий, вклався на холодній траві, його впіймав лановий. Він був лихим чоловіком та ще й не у доброму гуморі, тож дитина потрапила під гарячу руку і дістала тумаків від чоловіка за те, що покинув худобу без нагляду. Коли лановий бив хлопця, той викручувався та шкірив зуби, як він це завжди робив, та це тільки більше злило ланового. Він кинув Костю вічне: «Байстрюк!», на що хлопець плюнув йому в лице та, вивернувшись, побіг.

Згодом виявилося, що Кость тяжко захворів, мав високу температуру. Інші слуги захвилювалися, що «байстрюк» хворий на холеру і, побоявшись заразитися від нього, звернулися до пана з проханням викликати лікаря.

Ввечері до Костя справді завітали фельдшер та пан. Після огляду виявилося, що Кость не хворий на холеру, решта нікого не хвилювала. Поки хлопчину оглядали, пан знаходився в кімнаті і курив. Потім кинув недопалок на підлогу і пішов геть.

Тільки-но всі вийшли, малий схопився і підняв недопалок з підлоги. Він обережно-обережно взяв його до рук, погладив і спробував закурити, але не вийшло. Цей згорточок щойно тримав у руках Він — його батько. Щоб знову розпалити цигарку Кость помчав до печі, щоб прикласти її до жарини.

Але саме в цю мить Тетяна увійшла і стала лаяти малого і намагатися забрати цигарку. В цей момент сталося те, чого всі так довго чекали: ставши на коліна, хлопець став шепотіти: «Це моє… Це татове…» і заплакав.

Перший раз за все життя… Яка надзвичайна важливість для того бідного дитяти вміщена в одному недопалкові, кинутому додолу його жорстоким і безсердечним батьком!

Він заплигнув на нари, на яких спав і, поглядаючи спідлоба, немов вовченя, охороняв те багатство, що тримав у кулачку, найдорожче з усього, що він коли-небудь мав. Через пару дні стан Костя погіршився, температура все піднімала, його лихоманило, він непритомнів. Та рука, всерівно, міцно стискала недопалок. Тетяна стала більш лагідною, жаліла хлопця, промовляючи: «Сирітко ти моя! Ні батенька, ні матінки!..»

Ще через кілька днів хлопчик помер. Коли його обмивали перед похованням, то хотіли забрати із затужавілої руки недопалок, але Тетяна не дозволила. Так його й було поховано.