Всеволод Нестайко «Тореадори з Васюківки» читати онлайн скорочено (стислий переказ тексту) - стор 3 | Рецензії на книги, відгуки про прочитане, рейтинг - кращі книги

You are here

Всеволод Нестайко «Тореадори з Васюківки» читати онлайн скорочено (стислий переказ тексту) - стор 3

4.5
Середня: 4.5 (16 оцінок)

Розділ X-XIII

Хлопці вирішили, що його вкрав хтось із компанії Будки під час бійки. Вони зустрічаються з ним, хуліган каже, що ні він, ні його товариші не причетні до зникнення годинника, але він знає, хто його викрав. Після футбольного матчу, на який ходила і компанія Будки, і хлопці з дядьком, Будка повідомляє, що для того, аби отримати годинник, необхідно цієї ночі прийти в Лавру.

Ява та Павлуша вночі спустили мотузку з балкона і таким чином опинилися на вулиці, але записку вдома, на всяк випадок, все ж лишили.

В Лаврі на них чекав Будка, якийсь малий хлопчина та викрадач годинника в масці. Будка повідомив, що годинник захований у одному з підземних ходів. Вони всі разом кудись спустилися. Ліхтарі, якими світили Будка та високий хлопчина в масці (викрадач годинника), вмить потухли. Відбулася якась суматоха, Павлуша стрельну із сигнального пістолета і почув, як хтось упав. Звідкись взялася Валька. Виявилося, що Будка заледве втримався, щоб не гепнутися в колодязь дренажної системи, у якій, виявляється, всі вони були. Після спасіння Будки, той зізнався, що все це просто вигадка і годинник був у нього. Він його повернув.
Хлопці хотіли вернутися до квартири тим же шляхом, що й вилазили, та їх почула тьотя й хлюпнула на них компот. Ява й Павлуша домовилися збрехати, що то вони просто влаштували собі змагання із лазіння мотузкою.

Розділ XIV-XV
Та хлопчаки забули прибрати записку, яку писали перед своїм походом до Лаври. Зранку дядько вже її знайшов і прийшов по пояснення. Довелося все викласти, мов на духу.
Невдовзі їх забрали на зйомки. Потрібні були ще діти, і Павлуша з Явою захопили Вальку з Будкою.
Зйомки виявилися не таким простим заняттям, як спершу думалося. Дублів було багато.
Нарешті знайшовся власник годинника. Олега Івановича (так його звати) хлопці спершу і не впізнали.
По закінченню зйомки він з хлопчаками та Максимом Валер’яновичем відвідали справжнісінький ресторан! Щоправда, смачних страв було так багато, що Ява з Павлушою наступні три доби промучилися зі шлунками.
Проте опісля із задоволенням транжирили свої 3 карбованці, зароблені акторством.

І хоч на знімальний майданчик запрошень більше не було, у хлопців виникла ідея створення власного театру в селі!

Далі Павлуша повертається до розповіді про їхнє фіаско на виставі «Ревізор». Виявилося, що один із акторів вдало зімпровізував і глядачі подумали, що їхня втеча — спланована.
До слова, їхній епізод до фільму теж не увійшов.

Частина 3

Ява та Павлуша сваряться через гурток художньої творчості. Ганя Гребенючка заагітувала вступити до нього Павлушу, а той намагався вмовити і Яву, не зважаючи на те, що той був дальтоніком. Слово по слову вони розсварилися.

Сварка хлопців затяглася, Ява намагався чи то замінити Павлушу, чи то змусити його ревнувати. Тому став все частіше бувати з Антончиком Мацієвським. Та той не пройшов першої ж перевірки їхньої дружби на міцність, коли не з’явився виглядати привида на кладовищі вночі. Ява ж таки примару побачив і встиг зробити фото.

Хлопцеві хочеться, аби про це дізнався й колишній друг. Тож він йде до Гребенючки, яка саме працювала на присадибній ділянці. Вона ігнорувала Яву. Аж тут нагодився Павлуша і приревнував Ганю, яка йому подобалася. Сварка набирає обертів.
Ява стає знаменитістю в селі. Кожному цікаво почути про його нічні пригоди з привидом. Та виявилося, що на його фото — просто вішак із сорочкою. Підозра стосовно автора такого жарту падає на Павлушу. Ява впевнений, що вони більше ніколи не помиряться.
Військовий дає Яві лист, в якому йдеться про те, що він має прибути до Вовчого лісу о дев’ятнадцятій вечора. Та надвечір дібратися до потрібного місця хлопцеві не вдалося, бо його спіймав військовий. Лейтенант Пайчадзе везе його в частину. І хоч екскурсія була цікавою, та Ява хвилювався, що не прибув куди потрібно.
Повертаючись в село, Ява розминається з Павлушею. Він підозрює, що той замінить його на секретній військовій операції. В селі, в садку Галини Сидорівни помітив невідомого. Попередив її про це.

Розділ XVII
Хлопця повідомляють сільрадівським телефоном, що він має прибути в ліс, як тільки щогла на шкільному подвір’ї замайорить білим прапором. Дорогою назад хлопець спеціально оббризкує багнюкою Ганю, але вона не розказує про це Павлуші.

Розділ XVIII –XXIII
Вночі через вихід річки з берегів частина села пішла під воду. Явині батьки і дід йшли допомагати односельчанам рятувати їхні нажиті речі. Хлопець напросився з ними. Потім згадав, що військова частина має таку техніку, яка називається бронетранспортер-амфібія і помчав туди.

Військові виїжджають і допомагають селянам. Ними врятована не тільки корова, листи чоловіка баби Мокрини, полеглого на війні, а й дитина. Павлуша рятує Яву, який ледь не втопився, шукаючи вище згадані листи.

Ява пошкодив ногу (чи то підвернув, чи зламав). Павлуша мчить до медпрацівника.

Розділ XXIV-XXVIII
Ява прохворів біля п’ятнадцяти днів. Павлуша знову став його другом. Він отримав записку, закинуту з каменем через вікно. Знову пишеться про біленький прапор, який буде сигналом йти в ліс. Він ділиться цією інформацією з Павлушою. Той каже, що йому прислали те саме.

Ява отримав дозвіл на прогулянки. Йшов неподалік школи, коли помітив, що Ганька чіпляє білу хустину до щогли. Він помчав до Павлуші, щоб все розказати, але той перший оголосив про новину, що Галина Сидорівна — їхня сувора, але улюблена вчителька — припала до душі одному грузинові — лейтенантові Пайчадзе. І цей чоловік планує організувати її викрадення!

(Далі розповідає Ява).
Довго я лазив ліщиною, але все ж знайшов підходящі — 2 великі палиці, на кінцях яких були дебелі балабухи.

Рішення моє було тверде — битимуся до кінця. Звісно! Коли б вашу вчительку якийсь тип планував викрасти, ви б теж щось робили, правда? Та звісно! Ну виставляла вона нам одиниці, ну виганяла за двері не раз. Та хіба ж тільки це? Ще ж була організатором ВХАТу (Васюківського художнього академічного театру), і до Києва нас возила на екскурсію і співами з нами займалася та і все…

Якби Сава Кононович став жертвою викрадення, я б не хвилювався і з місця, певно б, не зрушив. Чи математичка коли б комусь приглянулася. То б і зв’язав сам. А Галину Сидорівну не віддам!
Обідаючи, я з’їв величезний шматок м’яса — половину кілограма, як мінімум. Картоплі ж навіть не торкнувся. Я мав набратися сил! А картопля їх організмові не дасть — це всім відомо.
Настав довгоочікуваний вечір, коли й мало статися викрадення.

Спершу ми з Павлушею зустрілися у мене вдома, далі ми з ним разом пішли до нього, де довго грали в шашки. Вже було 22 години 30 хвилин, коли ми мали «розходитися» і друг пішов мене «проводити». З підготовленими дриняками в руках ми почимчикували у напрямку не мого дому, а будинку Галини Сидорівни. До двору увійти, ясна справа, ми вирішили не з боку дроги, а від городу.

В її саду, ми замаскувалися поза кущами і стали чекати. До слова, це були якраз ті самі кущі, у яких закоханий грузин колись намагався від мене ховатися. Як же ж тільки я не зміг тоді зрозуміти хто то! Стежкою ж навіть простягся слід від коліс його мотоцикла.

Смородиновий кущ, за яким ми ховалися (чи їх було навіть кілька) знаходився на невеликому горбику, тож з цього місця, мов на долоні, можна було спостерігати і за двором, і за рештою саду, і за входом до будинку Галини Сидорівни.

Вчительку в дворі ми побачили 2 рази: одного разу вона воду виливала з якоїсь миски, а вдруге спускалася, певно, до погреба. І що дивно, ніякісіньких хвилювань за Галиною Сидорівною ми зовсім не помітили.
Ти точно впевнений, що саме цього дня має приїхати для викрадення лейтенант? — шепнув я Павлуші.
І відразу після моїх слів, немов по команді, загудів, приближаючись, мотоцикл. Ми навіть дихати перестали. Мотоцикл спинився, навіть не доїхавши до садка.
Певно, конспірується! — промайнула в мене думка.

Аж ось ми побачили, як в напрямку будинку почав рухатися сам грузин. Він йшов так тихо, немов кіт.
Він минув нашу схованку, а потім, дійшовши до яблуні, за якою вже починався двір, почав тьохкати, немов соловей. Мов справжня пташка, чесне слово! Правда, в останній літній місяць їх, справжніх, точно не почуєш.

Заскреготіли петлі на хатніх дверях і в них з’явилася вчителька. Ну вже ж ду… Словом, розумною тут її не назвеш! Придумала випхатися! У хату ж йому було б складно забратися, не те що зараз її вкрасти, з порогу.
Чоловік говорив щось не голосно, але емоційно, а тоді схопив її руку. Вона сказала, щоб відпустив і смикнула її.

Це було для нас сигналом початку. Ми помчали з-за куща в їхньому напрямку. Якимсь дивом зовсім синхронно наші палки опустилися на тіло лейтенанта. Від удару він важко повалився додолу.
Біжіть! — закричав я до Галини Сидорівни.
Але далі все відбулося не за планом. Вчителька не те, що не тікала, а навпаки, за мить вже стоячи на колінах та обхоплюючи руками тіло грузина, гукала:
Ревазе! Милий! Ти в порядку?! Обізвися!

Було дуже темно, тому я не знаю, чи був від цього видива у Павлуші роззявлений рот, а в мене був точно.
Аж тут чоловік, який ще лежав долі, вмить обійняв нашу вчительку і щасливий сказав:
Галочко! Живий я, все добре! Краще не буває! Ти ж сказала, що я «милий»! Як же добре!
Вона раптом схопилася від нього. Він теж, немов злетів із землі й почав танцювати лезгінку.
І хоч я багато разів спостерігав людську радість, та ще ні разу не бачив, щоб раділи аж так сильно.
Тут чоловік підбіг до нас, обійняв і поцілував:
Хлопчаки! Які ж ви молодці! Мої ж ви помічники! Я такий вам вдячний!

А відпустивши, з дуже серйозним обличчям повів далі:
Я кохаю Галину Сидорівну і мрію, щоб вона стала моєю дружиною. А вона одне твердить, що це не педагогічно. Кохати, значить, не по-педагогічному?! У, — чоловік жартома полаявся на Галину Сидорівну, але слідом ніжно обійняв її за плечі. — Тепер ховатися немає для чого і від кого! Зранку вже буду писати до родичів! Вирішено!

Галина Сидорівна мовчки слухала Пайчадзе. Мені прийшла в голову думка про те, що ця ситуація дуже незручна, певно, для неї через нашу присутність. Я їй хотів би якось допомогти, але зовсім не розумів як. Аж тут зреагував Павлуша. Придивившись до лейтенантового лиця, він промовив:
Ви нам пробачте, та у вас на чолі щось схоже на кров.

Галина Сидорівна немов ожила. Відразу почала казати, що треба перев’язати ранку. Я витяг із кишені білу хустинку і тикнув їй. Вона сказала, що треба йти в хату, бо там світло і є зеленка.
Та ми з Павлушею не розуміли, чи йти нам з ними, чи вже забратися геть.
Та Пайчадзе, підштовхуючи легким дотиком нас у спини, запросив йти з ними.
В будинку Галина Сидорівна все ніяк не могла згадати, де ж була та клята зеленка. Вона метушливо відкривала різні дверцятка та ящички, щось то розсипаючи, то розливаючи, але її так і не знаходила.
В цей час чоловік спостерігав за нею розчуленим та закоханим поглядом.
А ми спостерігали за ним і відчували свою вину та вже каялися.

Зеленка таки знайшлася, і Галина Сидорівна почала накладати пов’язку лейтенантові.
Вона була така ніжна в рухах, з такою обережністю займалася промиванням чола, а він був тої миті такий щасливий. В мене тоді промайнула в голові думка: «Наша вчителька виявилася дуже наївною людиною! Невже вона думала, що нам, дітям, нічого не розуміло?Ха! Запитайте-но, як Павлуша ставиться до Гребенючки! А Валька з Києва знаєте скільки думок в моїй голові займає?! Нам чудово все зрозуміло!
Простіть нас, якщо можете, — зітхаючи, сказав я.
Пробачте, — підтягнувся Павлуша.
Е, хлопчаки! — випромінюючи радість, сказав Пайчадзе, — Це найщасливіший момент мого життя! І все це завдяки вам!
Ми подумали, що ви запланували викрадення, — несміливо пробубонів я.
І хотіли завадити, — продовжив Павлуша.
О, рятівники! — гучно засміявся чоловік. — Чуєш, Галю, а твої учні — герої. Твоя правда, не можна їм лаятися! Ви ж завжди будете дружити, так? Ваша дружба завжди повинна бути такою міцною, як той дот! Ви ж його назавжди будете пам’ятати?! Ви ж, звісно, не будете гніватися на нас за ту таємницю? «Г.П.Г» — Герасименко, Пайчадзе, Гребенюк. Та все, що ви там читали, то все правдиво.
Павлуша витріщив на мене свої очі і заїкаючись, сказав:
Що читали?
Ми обоє нічого не розуміли.
Тепер вже лейтенант заплутався:
Хіба ж вас не було цього дня поблизу доту?
Він кинув погляд в бік Галини Сидорівни. Та теж розгублено кліпала.
А звідки ця хустка? — вчителька показала ту хустку, що я віддав, аби перев’язали Пайчадзе. — Я ж цю хустку сама віддала Гані.
Павлуша уважно подивився мені у вічі.
З опущеними додолу очима, я все розповів:
Я забрав звідти, де вона повісила. Йому про це невідомо (тут я про Павлушу подумав). У мене просто промелькнула думка, що їй якось стало все відомо і вона насміятися хотіла чи що. Щоб ми посварилися.
Ні-ні, — вигукнув лейтенант, — зовсім навпаки! Вона все вигадала, аби ви помирилися! Це дуже хороша дівчинка!
Павлуша став червоний, як рак.
Аж тут мені згадалося, що я забруднив Гребенючку в багно, а вона сказала, що то вантажівка і взагалі, що то її вина.
І я теж, певно, вже сидів червоний.
Господи! Хіба ж таки я настільки дурний, що був такої поганої думки про Гребенючку, а виявилося, що дарма?! Хіба ж таки? А якої ж тоді вона думки про мене? Певно, вважає мене справжнісіньким бовдуром!
Та вона й права! Мені це точно відомо!

Останній розділ
Наступного ж дня усі вже знали, що Г. С. Герасименко, тобто наша дорога класна керівничка, вже невдовзі стане дружиною нашого нового доброго знайомого Реваза Пайчадзе.
Ми пішли в ліс до доту. Там Павлуша дістав з розколини листа, загорнутого в целофановий пакетик.
Ми відразу впізнали на листі почерк лейтенанта.

«Ява та Павлуша! — почали читати ми. — Це чудово, що ви змогли помиритися. Тепер в нашій таємниці немає сенсу. Ми все вигадали, аби ви помирилися. Думаємо, що ви не триматимете на нас образу. Ми хотіли як краще! Від всієї душі ми бажаємо вам, щоб ви так товаришували все-все життя. Бо дружба є одним із найсвятіших та найчистіших почуттів. Найбільш чистим воно є в дитячому віці. Бо друзі дитинства є найвірнішіми, найкращими. Щасливчик той, хто зможе зберегти таку дружбу. А хто не зможе зберегти — гірку участь отримає у цьому житті, бо повторити дитячі роки неможливо. А життя без справжньої дружби — безрадісне. Найбільшою мірою ти відчуваєш себе людиною, коли чимось допомагаєш другові. Не забувайте мої слова, хлопчаки!

…І нехай дружба ваша тільки міцніє і стає такою ж, як каміння доту, який є пам’яткою чистої міцної воїнської дружби. Г. П. Г».
Після прочитання ще якийсь час ми сиділи нерухомо та мовчки.
І цієї миті мені раптово стало так шалено та гаряче радісно через усвідомлення того, що мій найближчий друг поряд!
Як ми могли посваритися?! І не говорити?! І вдавати, що зовсім незнайомі на вулиці?!
Яка дурниця!
Казна-що!
Та… хіба ж таки Гребенючка причетна до цього листа?..
Не міг все одно повірити!
Вибачте, та ще не вдалося мені так в одну мить в своїй голові укласти думку про те, що Гребенючка виявилася хорошою! Цяцею!

Аж тут у мене промайнуло: «Хотілося б створити такий малюнок: трійко людей посідали після гасіння пожежі — нехай і замурзані та втомлені, проте задоволені, немов солдати, що здобули перемогу» А ще я думав, що Гребенючці й Павлуші світить художницьке майбутнє, бо є в них неабиякий хист. Павлуша он якого красивенного повітряного змія намалював (на подарунок молодятам)!
А далі я подумав інше. Ким би ми не були в майбутньому, а воїнами ми неодмінно будемо! Відразу після шкільної лави — до армії! Можливо ще й потрапимо в табір нашого лісу, де полковник Соболь.
Чудово буде!
І буде наша дружба з Павлушею міцна і вірна.
А що ж Ганя Гребенючка?
Та нехай і Ганька! Ганька-кулеметниця! Нехай!

+1
0
-1