Я повертаю з-за року будинку культури. На мені новесенький недорогий костюм. Мав не один вагон з цеглою розвантажити зі своїми однокурсниками, аби його купити. Тримаю чемоданчик. Мені відразу кидається в очі один будинок. Там живе Карпо Ярковий. Перед його хатою висаджені молоді сосонки — рівненькими рядками.
На порозі стоїть Марфа, проводжаючи поглядом молодого чоловіка, який наближався. Її голова не покрита хусткою. Волосся в неї досить пишне, але вже сиве. Раніше в сяйві сонячних променів воно здавалося золотим, та вже все минуло. Певно, косам судиться померти першими від самої їхньої власниці.

Наблизившись, молодик привітався до тітки. Губи Марфи ворухнулися, й вона далі не відводить очей від нього, аж поки хлопчина не зникне за великими соснами. Люди говорять, що його тато їх колись давно посадив.

Вдома молодого студента стрічає мати. Цілуються при зустрічі. Він ділиться своїми нехитрими студентськими новинами та запитує матір про те, чого це тітка Марфа якось дивно за ним спостерігає.

Мати спершу зітхнула, а потім після довгої паузи таки мовила: «Тітка Марфа кохала твого татка. Ти ж зовні на нього подібний. В селі на неї казали «маленька Марфа», бо занадто вже низького зросту. Так от її серце завжди відчувало, як від тата приходили листи. Певно відчувала віддаля. І чекала. Приходить до поштового відділення, присяде на ґанку — тоненька, витончена, у вишивану сорочину вбрана. А її кучері відливають золотом. Утекла від молотьби, чи від косаря, після якого мала в’язати…

Як тільки з-за дверей показувався високий та страшенно худий поштар, дядько Лев, вона схоплювалася й тихенького запитувала, ловлячи погляд чоловіка, чи ж є лист від Мишка? Дядько відказував, що не було. Вона говорить, аби він її не обдурював. Він тоді відповідав, що листа має, але ж не для неї, а для Софії».

Дяденьку, дозвольте його хоч потримати!

Лев зразу відмовляється. Каже, що чужу кореспонденцію не дозволено давати постороннім людям. Та слізний погляд дівчини підкорює його, і він здається, оглядається, чи немає нікого поруч, його груди видають немічне зітхання та говорить Марфі, аби йшла за ним в приміщення пошти, дістає лист і наказує, аби ні з ким не ділилася про це, бо він лишиться робочого місця.

Що Ви?! Що Ви?! — захлинаючись в своїй радості, запевняє дівчина, хапається за лист, горне його до серденька, вкриває цілунками.

Дивись, щоб чорнило від сліз не потекло, — говорить Лев та відвертається, чекає.

Марфа, коли ніхто з односельців не з’являється на горизонті, довго любується з листом, мліє, шепочучи йому.

Ось бачите, дядечку, ціленький лист, нічого я йому не заподіяла. Відносьте Софії. Дякую, щиро дякую!

Разом з листом тикає поштареві жмаканий карбованець і просить, аби він випив за Мишкове здоров’я.

Далі вона мчить на роботу, її лице заливається слізьми.

На питання сина, звідки їй відомі всі ці подробиці, чи не поштар, часом, їй все розповів, жінка відказує:
Я теж там була, бо втікала відразу з роботи Марфиними слідами.
Чи не були Ви на неї сердиті?
Сину, під час горя немає сили ні на кого сердитися. Лишається лиш почуття горя.
Не ясно, чого ж це вона відчувала батькові листи серцем, а вам не вдавалося.
Не знаю, синку. Не однакові в людей серця.

Між Марфою та хлопцевим татом була дуже велика різниця у віці. Йому вже виповнилося 33 роки, а вона ще була 19-річною юнкою. Вона була заміжня. Її чоловіком був Карпо. І хоч вони з ним були в шлюбі всього пару літ, та здавалося, що вже ціле століття.

А от її коханий Мишко, немовби й не був підвладний часові, не змінювався. «Немов соколом був, зі ставною фігурою, смуглявий, з чорнющими очима, що так і обпікали. Кине свій погляд, а в грудях вже потерпло».

А на останній зустрічі мами з татом (вона пішки йшла до Ромнів, його туди привезли), то вже тоді десь зникла пекучість тих очей, вони лиш приголублювали її, наповнені сумом. Глядів так, неначе з-за туману.

Мати вела свою розповідь далі.
Вони товаришували сім’ями. Марфа з Карпом були в них частими гостями. Чи то гомоніли бувало, чи тихенької заводили. Співали всі, крім Карпа. Той під пісню на стелі щось видивляється, або ж вуса свої роздимає-розпушує. То мати тоді його, бувало, розважувала галушками. А він, до слова, неабияк любив попоїсти. Їсть та посопує. Мав гладку пику та такі ж ноги. А ще був таким рудим, схожий кольором до старої соломи. Марфу з ним не зрівняти! Погляне, співаючи, як він вплітає галушки, зітханням обізветься її душа, а очі сумні відвертаються від чоловіка. І стоїть в них печальна сльоза. Дивиться на тата… Мати все помічає, а він затулиться рукою над бровами та далі пісню заводить. Чи синові в колисочці всміхається, легесенько погойдуючи.

Михайле, ти бодай би раз подивився на Марфу. Невже ж не помічаєш, як вона до тебе аж сяє?

Нащо ще більшим мукам піддавати людину, коли вона й сама себе мучає?

Погляд у мами спокійний, як і голос. Ці згадки вже стали кам’яними.

Останній лист від батька:
«Софійко! Сонечко!

Подивився в люстерко, а я вже покритий сивиною. Спершу сподівався, що то інеєм мене покрило, а ні. Не хочу знов дивитися.

У снах часто мені мариться, що працюю, як колись. Виготовляю віконця, двері, столики з ослонами. І так рукам того всього захочеться, що у вільний час вистругую для хлопців ложки.

Їмо смачно. Вдягаємося звичайно, по-селянськи.

А цієї ночі наснилася мені моя сосна. А за деревом — ріка.

Соню!

Не треба судити мене, прошу! Я завжди говорив правду і тепер мовлю: відчуваю щоденно, як поруч душа Марфи нещаслива. Відвідай її та розкажи, що я відправив до неї, як під час ярмарку Зіньківського співав бандурист сліпий, трьох зозульок з поклоном, але мені не відомо, чи вдасться їм перелетіти Сибір несходимий, чи загинуть на морозі.

(«Сибір несходимий» нерішуча рука закреслила, а зверху написала те ж саме»).

Сходи, моя Сонечко, єдина моя на цілому світі!Можливо, вона зможе покликати душу свою, й тоді, як вона мене полишить, я хоч на мить зможу забутися.

Обіймаю тебе та несу колиску із синочком, допоки буду жити на цьому світі…

Давним-давно це все пройшло, а сина й досі не відпустила думка про те, чому вони могли так на відстані відчувати один одного?Батько з Марфою. І чого ж вони тоді не стали подружжям?

Якби було так, то тебе б не було… — зашуміла величезна «татова сосна».