Ліна Костенко «Маруся Чурай» скорочено (стислий переказ) - стор. 2 | Рецензії на книги, відгуки про прочитане, рейтинг - кращі книги

You are here

Ліна Костенко «Маруся Чурай» скорочено (стислий переказ) - стор. 2

5
Середня: 5 (2 оцінок)

Розділ V Страта
Маруся приготувалася йти на той світ. Вже практично заспокоїла свою душу. Розглядає прості звичні речі, природу. Раніше, певно, й погляд би на них не зачепився. Та не тепер… Подумала, чи буде лежати калина в неї на грудях після смерті. Маруся хвилюється за свою дівочу честь та за матір. Чи ж може вона пережити її страту?

Там, де степ порослий ковилою, височіє шибениця. Дорогою до неї прямують полтавці. Чи з добрих, чи зі злих помислів вони туди зібралися? Хто з них є людиною, а хто бездумною частиною натовпу?

Що сталося із ними? Молодиця йде разом із дитинкою. В очікуванні всі. Лесько Черкес кожному в очі вдивляється та говорить про прадавній звичай. За ним того, хто приречений на страту, помилують, коли хтось згодиться з ним одружитися. Та ніхто не дає такої згоди.

Натовп не має душі, не має жалю. Попереду стоїть Бобренчиха, її пропустили. Гурт загудів: «Ідуть».
Та Маруся зовсім не подібна на убивцю. Злочин наче скоїла, а хочеться перед нею зняти головний убір. На страту ведуть, а хочеться вклонитися.

Маруся зовсім, здавалося, не змінилася, виглядала такою ж красивою та гордою. Нікому з присутніх ніколи не вдалося бачити бодай її сльозинку, чи хоча б вираз страждання на обличчі. Бо ж ця дівчина Чураївна. З гордістю йшов на смерть її татко, та й інші з їхнього роду ніколи не гнулися. Чи ж здатна ця юрба це розуміти? Певно, що ні. Вона для них чужа. Може, навіть цю гордість і ненавиділи ті, хто не здатен на неї. Бо ж не всі можуть іти життям, високо піднявши голову та не зважати на перешіптування інших, які були просто обмеженими та забобонними. Це — натовп. Справжнім же народом є вона й подібні їй — Іскра, Черкес, Хмельницький. Саме вони й порятували. Зміг Іван встигнути! Гетьман своїм наказом відмінив постанову суду в справі Марусі Чурай.

Богдан Хмельницький в листі говорить про те, що вони живуть в страшні часи, коли дуже багато горя та смерті, й загубити ще одну душу не варто, бо її злочинне діяння було скоєне через страшний розпач.
Не правильним він вважає також те, що судом не взяті до уваги її позитивні сторони. Її пісні, то дар від Бога. І саме в піснях уславлені їхні подвиги, бої. Він порівнює її смерть через повішення із задушенням самої пісні.
Дівчина вже була достатньо покарана. В своїх думках вона вже була готова до смерті. Й коли сказали про її помилування, вона все ще не рухалася, аж доки не прийшла її мати.

Розділ 6 Проща
Та здоров’я матері вже було підкошене страшними потрясіннями та хвилюваннями, тож зовсім скоро вона пішла у засвіти.

Не було тепер зовсім на кого опертися Марусі. Чужою вона була поміж людьми, яким не відома ні справжня любов, ні здатність прощати. А ще дівчина мала всередині відчуття своєї вини в тому, що сталося з Грицем, а потім і з матір’ю. Прийняла рішення йти в Київ на прощу.

Далекі дороги вели її — чорну, худу, змарнілу. Погляд був порожнім… Та згодом Маруся знову стала бачити навколишню красу світу. Милувалася степами, небом, лісами — Україною. Від тої краси потроху почала оживати душа.

Їй стрівся на шляху мандрівний дяк. На той момент вона вже мала силу спілкуватися. Вона говорила, а також слухала, як повільно говорить старий мудрий дяк. Він відносився до Марусі так, немов вона — дитя. Коли була пошкоджена її нога, то він жалів свою попутницю та ставав у поміч. Та її душа боліла сильніше, аніж кінцівка. Коли прагнула щасливого життя, то все не склалося. Коли ж намірилася вмерти, то люди не дозволили.

А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп'ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
розп'яття — доля кожної людини.

Із замиранням серця Маруся вслухалася в слова дяка про те, як він мешкав у її рідному місті. Та не мала сили говорити про те, чийого вона роду.

По дорозі вони минають не одне місто й село, які стали уособленням і болі, й слави України. В цих місцях лилися криваві ріки за свободу Батьківщини.

Війною була знищена така кількість люду, що немає в кого й на ніч зостатися. Тут було взято та страчено жахливою смертю Наливайка.

Дійшли до Лубен. Страшний Ярема Вишневецький мав це місто за столицю.
Замкова Гора тепер без палацу, та з пам’яті ще довго не зітруться згадки про злочинця, що мучив свій же народ.

Вони лишилися на спочинок в порожній уцілілій хатині. Дяк розповідає, що звідси аж до Волині позаростали кропивою «села удовині». Бачачи обпалену боями землю, Маруся забуває про свої особисті біди та пише пісню про Байду і Вишневецького. Коли заспівала, то дяк дуже подивувався, захоплений.

Йому гірко через малу кількість справжнього українського слова на рідній землі. Бо ж великий народ живе і бореться за свою свободу, а немає книги про це, немає того, хто розповість про їхні подвиги нащадкам.
Історія України має й непізнане, й неназване. Міркують про це Маруся з дяком у своїй подорожі. Гірко їм було бачити опустілі населені пункти. Коли десь якась людина й зоставалася там, то сиділа зачинена в хаті, бо ж страшно їй тепер всього. Мандруючи, спинилися ночувати на кладовищі. В цьому місці спокій та затишок, тут згасли всі бажання, тут ніхто нікого не кривдитиме. Побачили старого поляка, що вкляк побіля могилки. Всю його родину забрала вже ця земля. Тепер це місце стало його вітчизною.
Комусь хочеться все загарбати, а інші живуть страждаючи від болей тих війн.

У цьому розділі подана широка панорама тогочасного життя на українських землях. У ньому містяться міркування про долю українців та всіх людей на планеті.
Тогочасний Київ є суцільної руїною. На той період литовськими та польськими гетьманами були поруйновані не тільки будівлі міст, а й церковні храми.
Литовському князеві вдалося увійти і до Києва. Немовби ножа у спину встромив. Удар же нанесений Потоцьким був у груди. Затиснули вони Богдана, подібно двом вогням, а він посередині.
Три доби Київ палав.

Плакала випалена душа старовинного собору. Ангели, вбрані в білий одяг, тулилися біля вівтаря.
Тільки священним печерам в Києво-Печерській лаврі вдалося вціліти. Саме там і знаходився люд.
Дяк розповідав Марусі про тих святих, що тут зосталися на вічний спочинок. Та, певно, все-таки менше дяк вів мови про них, аніж про тих своїх сучасників, які йшли на величезний подвиг та теж були достойні звання святості. Він мав на увазі лицарство-козацтво, що життям своїм розплачується за свій народ, та не всім відомо про їхній подвиг. Він говорить про те, що дітей (та й дорослих) треба вчити шанувати своїх сучасних героїв, а не лише прадавніх та чужих. Пам’ять про власну історію має стати основою виховання нових поколінь. Тоді вони будуть патріотами своєї держави. Під час своєї пристрасної промови дяк згадує також Чурая. Ця згадка дістала з пам’яті та душі Марусі страшні спогади про страту батька та ще чотирьох представників козацького старшинства. Вона заплакала, але так і не мовила про те, що Чурай — її батько. Вона відчувала гордість за його вчинки, любила його та поважала, та вважала себе негідною, аби користуватися його іменем.

Якось дяк ділиться із Марусею історією свого особистого життя. Йому знайоме почуття кохання. Та його обраниця зверхньо поставилася до української мови, називаючи її «холопською». Через це він відрікся від свого кохання. Він із сумом розповідає про це.

Дяк — хороша людина, яка змогла своїми простими та мудрими словами трохи заспокоїти Марусину зранену душу.

Немовби дяковим поглядом вона дивиться на Київ та люд навколо, хвилюється не лише за своє життя, а й відчуває важливість історичних подій, що відбуваються. Молиться за душі своїх рідних, що відійшли у вічність — матері, батька та Гриця.

Дякові, певно, не подобалися прощання. Дарує Марусі хустину на згадку і йде геть. Дівчина думає про те, що повинна проживати життя, коли не померла. І розпочала зворотній шлях у Полтаву.

Розділ 7 Дідова Балка
Зима знову була тривожною. У місті Біла Церква підписали угоду.
І знову ти лишилась на поталу,
і знову панство суне на Полтаву.

Недалеко від Полтави вже дуже багато літ є хатинка, у якій мешкає дід Галерник. Назвали його так не дарма, адже цілих 2 десятиріччя він був невільником ворожої галери. З тих пір його дерев’яні вироби походять на невеличкі галери, щоб то не було. Багато дідові довелося побачити за своє життя, не один ворог минав його обійстя. Та це не завадило йому й надалі займатися своєю тихенькою справою: різьбити ложки та ополоники, то ще якісь побутові нескладні предмети. Діда гукали до Полтави, аби він там перебув, доки перейде ця лиха навала, але він відмовився, нікуди не пішов зі свого дому.

Якось до нього прийшов Іван Іскра, аби спитати поради стосовно Чураївни. Він розповідає, що дівчина з Києва повернулася якоюсь дивною та гіркою. Людей стала настільки цуратися, що вже й до хати нікогісінько не впускає. І надалі залишилася гордою. Ні від кого не приймає ніяких проявів піклування. Іван хвилюється за неї, за її майбутнє, а Маруся немов байдужа до цього всього. А він все ж має надію на те, що зможе її ощасливити. Він говорить, що відчуває їхню спорідненість. І у неї батько, і у нього були безстрашними та не корилися, обом матерям судилося посивіти в сльозах.

Ми з нею — діти однії печалі.
Себе читаю у її очах.
Та дід говорить, що у любові правильних порад не буває. Тож говорить, що аби знайти шлях до щастя, найперше потрібна притомність духу.

Розділ 8 Облога Полтави
До Полтавських брам прибули вороги. Хурделиця завиває. Вороже військо йшло довгою та виснажливою дорогою. За угодою повинні упустити. Та браму міцно зачинено. Тільки на валах помітні козаки та стоять щити, а за ними позалягали стрільці.

Ворогів взяла лють, від них чути голосну лайку, іній вже повкривав їхні тіла, а холод пробрав все тіло.
Списом з валу ворогам було передане послання, в якому мовилося про те, що під час бою все було вирішено. Полк, який в Полтаві, знаходиться в своєму місті, і це його земля. Всі договори скасовуються. А Полтава лишиться українськими містом, а не польським, чи чиїмось іншим.

Всілякий ворог тут збрівся.
А Іван Іскра думками летить до Марусі, хвилюється про неї — сама, забута всіма, хата холодна… Він запропонував їй вийти за нього заміж. Та вона одказала: «Ти ж кохаєш не мене, а те, що ти пам’ятаєш! Я була красивою, подібною до твоєї матері. Я була сміливою, подібною до твого батька. Співучою, подібною до твого народу».

Вона не дає собі згоди на щастя, бо переконана, що не може зробити щасливим його зі своєю гіркотою та понівеченою долею.
Полтава під загрозою. Більше трьох тижнів, як обложена ворогами. А вони вже стали рубати столітній Пушкарівський ліс. Не думають, що буде завтра. Та заборонено пустити в їхній бік бодай одну стрілу, бо ж їм цього буде досить, аби порахувати за провокацію.

Ще минає час. Скоро має настати Різдво. Шляхи одрізані. Провізія закінчується, містяни починають голодувати. Сумно іронізує письменник, говорячи про ринок, на якому було продано пару качок та одну паляничку на присутніх. Тканини були в надлишку, приправи, але страв до тих приправ не було. Навіть кутя на святій вечері була відсутня.

Іван ходив до Чураївни. Та радості від його приходу в неї не було. Немовби зовсім ніц не потребує. Стала схожою до тіні. По закінченню Різдвяних свят облога була знята. Бо допоки вороги намагалися чи мором взяти Полтаву, чи таки увірватися через браму, на Брацлавщині та в Чернігові почалися нові повстання.
Живий радісний гомін розлетівся Полтавою. З дідової Балки дим показався. Вижив старий, вижила Полтава.

Розділ 9 Весна, і смерть, і світле воскресіння
Зима була дуже тяжкою, тож всі не могли дочекатися весняного тепла. Війнув нарешті вітерець з південного боку, і сніг почав танути, стікаючи у води Ворскли. З весною прийшла надія бути порятованими. Хоча б голод вже буде не страшний.
Весна прийшла. Скасовано угоду.
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені, — навіть Марусю обійняла радість. Правда, вона захворіла сухотами. Від страшного кашлю дівчина то горить, то мерзне.

Заходив Іван. Посидів, помовчав. Прощаючись, сказав, що йде в бій.
Розхвилювалося серденько Марусі, здригнулася й побігла вона слідом за полком, слідом за Іваном.

Прощай, Іване, найвірніший друже,
шляхетна іскра вічного вогню!

Маруся стояла біля дороги, немов у колишні часи, а біля неї проходив полк. Співалися її пісні. Поміж ними також «Ой, не ходи, Грицю..»

Дівчатка! Цієї не треба співати, я ж бо ще жива!

+1
0
-1