Оце я розумію роман! Що не сторінка – то цитата, а які тут описи природи, міста, які епітети, які гарні порівняння – читаєш і ніби довгоочікуваний смаколик їси!
Впіймала себе на думці, що сам сюжет книги мені не цікавий, точніше, він мене не цікавить. Це та книга, де форма подачі внутрішнього світу героїв та їх світогляду верховодить над сюжетом. Саме через роздуми, обмін думками та своїми життєвими позиціями, світобачення ситуації з провалом боротьби за незалежність, приходом до влади більшовиків, їх безчинство на теренах України, терор над українцями і розкривається суть роману. Сам сюжет до не можу банальний – молодий український письменник у вигнанні, в Празі, в постійній грошовій скруті, знайомиться і закохується в багату студентку німкеню, Марію. Їх кохання немає майбутнього, у дуже вже різних світах вони живуть. Розлука, друга симпатія до української дівчини-сироти, Марусі, але вибір між «родина, робота, діти» та «писати, творити, друкуватись» - зроблений давно і ні кохання, ні родина, залишена на Батьківщині, ні стабільні заробітки не є варіантом для того, хто хоче творити. Він сам один, але творчий вогонь горить і палає як ніколи.
Через історію молодого автора У.Самчук показує життя української творчої еліти в еміграції, в Празі. Роман має багато автобіографічних моментів з життя самого Уласа в еміграції. Революція, більшовики, втрачена боротьба за незалежність України погнала людей із своїх домівок, щоб гуртуватись і боротись з-за кордону. Але нікому ніде ми не потрібні – щоб отримати документ на тимчасове проживання, в графі «громадянство» вказують, що ти «рус», бо українців як нації немає, не знають і не сприймають, на кваліфіковану високооплачувану роботу не беруть, щоб одружитись з чешкою, ти маєш отримати дозвіл, українці відчували свою меншовартість у всьому – тяжка праця за копійки, напівголодне існування (підробітки на балах чехів, де наш герой міг безкоштовно поїсти), втрата своєї домівки – додому не повернешся, а тут не приживаєшся. Молодий письменник, що вперто пише роман українською мовою, знаючи, що його ніхто не видасть, закоханий хлопчина, що розуміє наскільки він не підходить дівчині – злидар злидарем, і пояснити їй, що живе в достатку, як це – він не може.
Показовою є квартира, міні світ України в еміграції, де живе більше десятка хлопців, називають вони її «Запоріжжя» - художники, поети, письменники, творчість, яких «гниє» в столах та під ліжками, люди, що хочуть творити, бути прийнятими, відомими, донести своє бачення, свою культуру, думки, показати хто такі українці, їх боротьбу за свою державу, але не мають за що жити, їх не друкують, не сприймають, не знають. «Світ нас не знає, але як буде знати, коли там немає нашої книги». І стійкість молодого письменника, який пише великий роман «На краю часу», з надією, що як не сьогодні, то в майбутньому, його таки надрукують, і піде українська книга по світу і знатимуть, що ми не «рус», ми – українці, зі своєю культурою та багатою історією. І чужої нам не треба.