Зворушлива історія життя жінки із аутизмом написана... самою ж жінкою із аутизмом.

Сумна, але відверта книга, яка змушує подивитися на світ іншим поглядом. Найперше, що спадає на думку: скільки особливих людей серед нас, яких ми не помічаємо, а помітивши - ігноруємо. Ми навіть на йоту не відчуваємо того як же живеться людям із аутизмом, і як суспільство ставиться до них із нерозумінням, як воно тримається відчужено і не приймає особливих людей у своє оточення.

Дитинство головної героїні Санді проходило у 80-х, коли про синдром аутизму було мало що відомо. Навіть батьки не знали про це, і мама завжди вважала, що дивна поведінка доньки - всього навсьго властивість її повипендрюватися.

Тепер Санді - доросла жінка, проживає у власному будинку із 16-літньою донькою Доллі. На перший погляд нічого непомітного, але аутизм Санді ззовні проявляється "гальмуванням" під час спілкування: їй необхідно певний час обдумати сказане співрозмовником, підібрати в думках тактовну відповідь, сформувати її ретельно, а вже потім її видати. І доньку дуже дратують особливості матері... ще гірше - вона її соромиться.

Санді не отримувала любові від батьків, так і за життя не навчилася проявляти її. Скупа у своїх почуттях, та все ж глибоко в душі вона дуже любить свою доньку, та важко відпускає її у доросле життя.

Звісно, які б хиби не допускала Санді, але у процесі читання до головної героїні відчуватимеш лише глибоку емпатію. А напротивагу цьому - всі "нормальні" персонажі книги сприйматимуться лише цинічними егоїстами.

"Я зрозуміла: вогонь ховається у маленьких пташиних серцях і терпляче там чекає... він схожий на світло, але пече. Це полум'я, яке розпалюють твої близькі та кохані, коли хочуть чогось, чого не хочеш ти. І коли вони домагаються бажаного, тобі може бути боляче. Це ненавмисно, і не назавжди, але тобі болітиме так, ніби це саме навмисно і саме назавжди"

Не зневажати (ані вголос, ані в думках), а пізнавати й сприймати людину такою як вона є.