"Розплющте свої очі, - і побачите якомога більше, ніж вони заплющаться назавжди".

Діти та війна. Вони живуть у ній, вона довкола них, вони всередині неї, але сприймають її вони по-різну.

Дівчинка Марі-Лор. Француженка. Вона незряча. Її очі - це звуки та дотик. Вона дуже допитлива, її ключі до знань - це шрифт Брайля.

Юнак Вернер. Німець. Теж незрячий. Звісно, в  метафоричному значенні. Сирота. Захоплюється радіоінженерією. Один із найкращих учнів Гітлер'югенду. З часом починає розуміти, що нацистська система - не ідеальна. Він починає бачити світло.

"Все те незриме..." -  книга, яка вимагає повільного, вдумливого та усвідомленного читання. Подібні відчуття при читанні у мене виникали із книгами "Крадійка книжок" Маркуса Зузака, "Летючі змії" Ромена Ґарі та "Англійський пацієнт" Майкла Ондатже (я вже наголошувала: чоловіки пишуть про війну особливо).

Так, у книзі достатньо жертв війни: їм ще довго років по війні не вдається скинути з себе пелену горя. Ані тим ґвалтованим німцями красуням єврейкам, ні тим німкеням, ґвалтованими радянськими солдатами при взятті Берліну,  ані тим, хто побував в концтаборах, ані інвалідам війни, ані мирному населенню. Їхні рани не зцілюються з часом. Відзначу, що автор і не намагався спекулювати на почуттях читача, як то буває із темами про війну: чим більше сліз - тим більше грошей на його рахунок. Тут не так. Автор хоч і не очевидець подій, він вклав у книгу 10 років праці. Як результат: глибока книга про війну та номінація Пулітцерівська премія.

Також належне хочу віддати автору: у творі декілька разів згадується Україна (не УРСР, а Україна!) із мальовничим описом біленьких під стріхою хат та соняхами та наслідками радянщини.