Не можна не плакати

Романи Артура Гейлі, за винятком «Детектива», можна вважати яскравим прикладом виробничого роману. Цього разу ми поринаємо в атмосферу провінційної лікарні у штаті Пенсильванія. 1950-ті роки. Лише нещодавно винайшли антибіотики. Очільник патологоанатомічного відділення Пірсон не встигає за новими науковими відкриттями. Після смерті дружини він перестав слідкувати за своєю зовнішністю та за технологіями. А коли приходить молоде покоління лікарів, що вказує на зміни та помилки, чинить спротив. І все б нічого, якби через цю впертість не загинуло недоношене немовля. Якби Пірсон закупив необхідний препарат і здійснив сучасний аналіз, вдалося б ще робити переливання крові раніше. Ось цей епізод довів мене до сліз. Батьки втратили другу свою дитину. Хіба це справедливо? Так само я плакала, коли читала про 19-річну Вівіан, якій ампутували ногу через злоякісну пухлину. А її коханий кинув дівчину, уявляючи, що все життя буде з нею мучитися. Щиро вірю, що Вівіан таки знайде щастя з іншим. 
Загалом від роману я хотіла побачити більше оптимізму, як у «Готелі» та «Аеропорті». Не хочеться читати про смерті немовлят та про зруйноване життя вродливої дівчини. Однак у житті буває всяке. Тож цей роман довів мене до сліз. 
Раджу всім. Читається легко та залишає приємний слід на душі.