Притча

У «Притчі» Фолкнер зводить пам’ятник тиші, яка одного разу виросла посеред окопів. Центральна подія — один день мовчання. Солдати, з обох боків фронту, відмовляються воювати. Історія, здавалося б, проста, але в руках Фолкнера вона перетворюється на щось схоже до чорної меси — ритуал, у якому кожен жест не має однозначного значення, а кожна відповідь народжує нове запитання. У цій «Притчі» — немає спасіння, але є жертва. І ця жертва, як у євангельському сюжеті, не рятує світ — лише виявляє його. Стиль Фолкнера тут густіший, ніж зазвичай. Це проза, що тоне у власному тумані. Війна тут просочує граматику, логіку, навіть тишу. Але під товщею образів, повторів, діалогів і замовчувань пульсує головне: людина — не проти війни, а в її центрі. І в цьому центрі — порожнеча, яку вже ніхто не може заповнити.