Куджо

Кінг показує як буденність тріскає під тиском випадковості. Усе звичне стає декорацією для безвиході. Куджо не монстр у класичному розумінні. Його лють — це не зло, а нещасний збій у природному порядку. Кінг не робить із нього чудовиська — радше жертву. Тут немає героїв, є лише люди, що намагаються витримати. Донна, яка опиняється в машині, замкненій між спекою і страхом за дитину, — це не “сильна жінка”, а людина, зведена до межі. Її боротьба не героїчна, а тілесна: вона дихає важко, думає уривками, тримається за життя, не розуміючи, навіщо. Саме в цьому — сила роману: він не про перемогу, а про тривале виживання серед хаосу, який не має обличчя. Кінг тут пише густо, без прикрас. Його речення короткі, але не поспішні. Він ловить кожен звук — муху у спеку, хрип у горлі, удар серця. Страх не з’являється раптово — він росте, просочується між словами, поки сторінки не стають задушливими. Це фізичний текст: його не просто читаєш, його переживаєш тілом. У “Куджо” немає надприродного жаху. зло не приходить із темряви — воно виростає там, де ніхто не дивиться.