Недитячі оповідання

У критиці написано, що «Намисто» - це збірка дитячих оповідань Володимира Винниченка. Я прочитала два - і далі читати не можу. Знову смерті, знову опис сирітського життя та бідності. Моє серце розривається; а якщо діти є головними героями, то читати вдвічі важче. У першому оповіданні невеликий діалог хлопчика Гриня та дівчини Саші, що, як я зрозуміла, є сиротою і наймичкою. Вона доглядає хлопчика, порається по хазяйству й розповідає Гриневі казочки. Однак хлопчик цього разу підкреслює, що дівчинка - сирота. Це просто доводить до сліз. У другому оповіданні хлопчика Зіня лякають місцевим дядьком Корчуном, який часто веде боротьбу з халамидниками. Доволі своєрідно Винниченко передає дитячий світогляд та спосіб міркування. Особливо це цікаво про епізод із паскою та про уявлення про Бога. А найбільш емоційним є епізод опису вбивства Корчуна розбишаками та те, як про це розповів мамі Зінь. Тепер уже можна їсти паску, бо Корчун не прийде і не заборонить, він лежить і не дихає. Скажу чесно: подібні оповідання розривають серце і змушують замислитися над сенсом буття. А те, що діти є головними героями, лише посилює соціальний резонанс та емоційно доводить зриву.