Щасливий хлопчик?

Історію про Пітера Пена знають, напевно, всі, однак не всім відомо, що спершу було написано шість розділів «Пітер Пен у Кенсінгтонських садах», що стали частиною геть іншої книги. І лише потім Баррі зробив окрему книгу під згаданою назвою, а ще пізніше доопрацював її, зробивши цілий світ вічно молодого Пена. З роками усвідомлюєш, що це фентезі геть не оптимістичне й геть не дитяче. По-перше, виявляється, що всі люди раніше були птахами і вміли літати, просто потім розучилися. І що ворон Соломон приймає записки від пар, які хочуть мати дітей. Тож таїнство народження залежить від волі мудрої пташки. По-друге, Пітер Пен поводить себе егоїстично по відношенню до мами: він добровільно залишає її у віці одного тижня і прямує до саду, де по суті розважається і безтурботно живе, грає на балах у фей, плаває у човнику-гнізді. Й геть не замислюється над тим, що його мама плаче і місця собі не знаходить. А потім так само егоїстично він прилітає до мами вночі і вагається: залишитися чи ні. Адже так не хочеться брати на себе відповідальність і бути сином, дорослішати і заводити власну сімʼю. Набагато простіше розважатися і думати, що мама вічно буде тебе чекати. Можемо опустити слово «мама» і замінити його на «наречена», приміром. І ось коли Пітер Пен нарешті награвся і вирішив повернутися до мами, то на зачиненому вікні побачив грати, а у кімнаті - іншого хлопчика. А минули ж роки! Чи можемо ми засуджувати маму за те, що вона вирішила народити ще одного сина? Ні в якому разі! І що завадило Пітерові повернутися до мами і рости разом із братиком? Знову ж таки - егоїзм! У нього навіть думки такої не виникло: в мами має бути тільки Пітер! І ображений хлопчисько повертається до саду й продовжує жити у розвагах, не старіючи, в той час як його брат вже став дорослим дядьком із бакенбардами. 
Історія з Мейні, як на мене, є показовою. Чотирирічна дівчинка опинилася в саду вночі, взяла участь у балі фей. Вона заснула, і феї з ельфами спорудили для неї будиночок, аби дівчинка не змерзла, бо вже випав сніг. Мейні знайомиться із Пітером і теж спершу хоче безтурботного життя. Вона теж думає, що мама завжди на неї чекатиме. Однак розповідь Пітера переконує її повернутися додому. До того ж, у Мейні є старший брат Тоні, тож вона апріорі не є настільки егоїстичною, як Пітер. І він знає, що залишиться сам. І нічого не хоче змінювати. 
Якщо прибрати казкову пафосність та ельфів, фей і ворона, то повість Баррі малює образ чоловіка-дитини. Серед моїх знайомих є чимало таких: у молоді роки вони гралися, у 40 років продовжували гратися (у футбол, настільні ігри, хобі), забивали свій вільний час участю у різних акціях та рухах і свідомо не заводили сімʼю, щоб не нести відповідальності. Бо так жити простіше. І на фініші залишалися самотніми, бо ті двадцятирічні, що ще вчора були партнерами по грі, обирали шлях дорослішання та сімʼю і відповідальність, а молодші, що приходили на зміну, не розуміли старих дядьків із лисиною і сивим волоссям на голові, які прагнуть залишитися дітьми.