Суто літературне вбивство

Друга повість зі збірки - «Суто літературне вбивство» - різко міняє і картинку, і настрій. Якщо попередня «Неврахована жертва» тягала нас по міському асфальту і бандитських наслідках 90-х, то тут Вільчинський пропонує пограти в такий собі класичний детектив, але з нашим, рідним колоритом.

Нас вивозять на природу, до тихого лісового озера. Автор бере стару добру фішку закритого детективу, але замість манірних британців у замку збирає на березі українську літературну богему. І ця красива ідилія швидко перетворюється на глуху пастку. До міліції швидко не докричишся, втекти важко, і всім доводиться варитися у власному страху, розуміючи, що хтось із сусідів по відпочинку - вбивця. Ну, або наступна жертва.

Але найсмачніше тут те, як автор показує саму письменницьку тусовку. Вільчинський чудово знає цю кухню зсередини і не приховує: література - це не тільки про муз і натхнення, це ще й такий собі тераріум амбіцій. Для цих людей словесні війни - звична справа. І щоб піти на найгірший злочин, їм не потрібна валіза з баксами чи бізнес-інтереси. Розтоптане его, розгромна стаття, вкрадений сюжет чи тупо чорна заздрість до чужих тиражів зривають дах не гірше за кримінальні розбірки. Автор прямо показує, що за маскою витонченого інтелектуала часто ховається дуже мстива і закомплексована людина.

Журналіст Андрій Грабовський (Граб) опиняється біля цього озера випадково, просто як гість. Тому ніяких тобі офіційних допитів чи пошуку відбитків пальців. Його головна зброя - звичка мовчки спостерігати. Він просто веде невимушені розмови, слухає плітки біля багаття, мотає на вус випадкові обмовки і потроху відціджує правду з того потоку фантазій та брехні, в якому письменники звикли жити щодня.