Одну жінку вивезти важко, а що вже говорити за три...

Коротше, якщо хтось думає, що імпресіонізм - це тільки мазати фарбою по полотну, пити винце і милуватися квіточками, то Мішель Бюссі зараз влаштує всім вам такий розрив мозку, що ви ще довго не зможете нормально дивитися на картини. «Чорні водяні лілії» - це просто еталонний оптичний майндфак. Це як дивитися на шедевр зблизька: бачиш просто хаотичні кольорові плями, але варто відійти на крок - і вимальовується жорсткий, кривавий тру-крайм.

Залітаємо в сюжет: село Живерні, де колись тусувався і малював свої знамениті лілії Клод Моне. Зараз це туристична мекка з ідеальними пейзажами, але за красивим фасадом ховається люте болото. У центрі подій три жінки: одна - 11-річна дівчинка-вундеркінд, яка геніально малює; друга - 36-річна вчителька, від якої всі мужики ловлять жорсткий краш; і третя - стара цинічна бабця, вона ж оповідачка, яка зі своєї вежі палить усю цю місцеву двіжуху. Старт максимально бодрий: місцевого офтальмолога, знатного бабія і колекціонера мистецтва, знаходять мертвим біля струмка. Його мінуснули з потрійною гарантією: пробили голову, вдарили ножем у серце і ще й втопили. У село вривається молодий і самовпевнений детектив на спорткарі й починає трусити місцевих естетів.

Бюссі геніально міксує високу культуру з брудним криміналом. Усі ці пошуки невідомих картин Моне, таємні послання в пензликах, скажені гроші на аукціонах і люті ревнощі - це тупо бекграунд для жорстких розбірок. Село Живерні перетворюється на красиву закриту пастку, з якої неможливо вибратися.
Ці три жінки - це серцевина сюжету. Кожна з них веде свою подвійну гру і має шафок п'ять зі скелетами. Стара бабця-оповідачка - це взагалі окремий вид мистецтва, вона сипле такими чорними і цинічними панчами, ніби все життя тільки те й робила, що чекала, поки хтось пустить комусь кров.
Я не буду спойлерити, але те, що Бюссі робить у кінці - це просто нелегальний прийом у літературі. Це той випадок, коли автор водив тебе за ніс із першої ж сторінки прямо перед очима. А коли пазл нарешті складається, ти тупо сидиш і перетравлюєш, як геніально тебе розвели. 
І нарешті, це просто максимально естетичний, глибокий і стильний детектив, де краса вбиває в прямому сенсі цього слова.