- Он воно як, - несподівано палко заперечила вона, - літо коротке і життя коротке! Але що ж робить його коротким? Усвідомлення того, що воно коротке. Хіба коти, які бродять по дворах, знають, що життя коротке? А пташка знає? Або - метелик? Вони вважають, що воно вічне. Ніхто їм не сказав про це! А навіщо нам сказали?

- Мені б хотілося, щоб ця ніч лишилась в моїй пам'яті як найщасливіша ніч за все моє життя, - прошепотів він. - Але вона найжахливіша. Ви не вірите, що пам'ять може зробити таку метаморфозу? Вона повинна це зробити! Пережите чудо ніколи не здається повним, поки пам'ять не зробить його таким, - і коли щастя вмерло, воно вже не може змінитись і вилитись у розчарування. Щастя лишається повним. І от коли тепер мені вдасться викликати його в пам'яті - чи ж не лишиться воно назавжди таким, яким я його бачив? Чи не буде щастя жити, поки живий я сам?

Мені хотілось мати тисячу рук і вуст, пластичні форми тіла, щоб, притулившись шкірою до шкіри, відчувати Гелен всю, без жодного проміжка, і все ж іще з первісним болем від того, що кровне проникає в кров, що це тільки близькість, а не злиття.

Як часто від одного слова - коротенького «так» - залежить щастя цілого життя. І так само часто, аж надто часто, різке «ні» вкидає людину в безодню смути!