Відгук про книгу: Сто років самотності (Зібрання творів)

Після цієї книги довго не міг зрушити з місця. Таке буває рідко, коли текст просто вибиває ґрунт з-під ніг. Маркес розповідає про сім'ю Буендіа у містечку Макондо. Сім поколінь, купа однакових імен і я спочатку плутався страшенно. Потім дійшло: а може, так і треба? Вони ж справді всі схожі, повторюють одні й ті самі помилки, несуть одну самотність крізь покоління. Магічний реалізм тут працює дивно. Дівчина злітає в небо з простирадлами і ніхто особливо не дивується. Мертві спокійно розмовляють з живими. Лід — це диво, яке циган привозить у село. Найбільше вразив полковник Аурелліано Буендіа. Він починає тридцять два повстання і всі програє, але не може зупинитися. Воює вже не за ідею, а просто тому що не вміє інакше жити. А його брат Хосе Аркадіо взагалі прив'язаний до каштана в дворі, бо сходить з розуму. Інцест проходить через усю книгу як прокляття. Буендіа бояться народити дитину зі свинячим хвостиком і зрештою закон підлості спрацьовує і це таки трапляється. Останні з роду закохуються, не знаючи про спорідненість, і тоді все руйнується остаточно. Рукописи Мелькіадеса виявляються історією самої родини, записаною завчасно. Вони читали свою долю, не розуміючи. Коли останній Аурелліано дочитує - Макондо зникає разом з ним. Читав повільно, бо після кожного розділу треба було перепочити. Маркес нікому не дає щасливого фіналу, не жаліє персонажів. Вони живуть, страждають, повторюють помилки попередників. Після книжки по-іншому дивишся на людей. Бачиш цю самотність скрізь - у натовпі, у сім'ях, де начебто всі разом. У собі теж. Не варто братися за це, коли погано на душі. Книжка важка, не втішає, але якщо готові зазирнути в щось справжнє - читайте.