Письменниця із Британії — Марина Левицька, родом з України. Але життя її склалося так, що на світ вона з’явилася в Німеччині, а на Батьківщині матері та батька побувала лише одного разу.
Річ у тому, що Друга світова війна, яка покалічила велику кількість сімей, не оминула і її родину. Народження майбутньої письменниці припало на повоєнний період та ще й на території Німеччини, у таборі для біженців. Сталося це 1946 року. Чому її батьки вирішують перебратися до Англії, а не повернутися додому, до Полтави, достеменно не відомо. Але в Британії вони проживуть все своє подальше життя. Хоча мати часто буде згадувати мальовничу природу рідного краю, сніжні зими та мирне сільське життя.
Батьки вивчили англійську мову, оскільки це було необхідно для проживання та навіть якихось елементарних речей: треба було розуміти місцевих людей і якось говорити з ними. Але українською спілкувалися між собою. Їхня ж донька освоїла обидві мови в ідеалі: одну — під час навчання, іншу — від батьків. Працювалося їм дуже важко. Часто доводилося переїжджати та жити у дуже бідних частинах міста. Цей період свого життя майбутня авторка назавжди запам’ятає, і пізніше ці спогади ляжуть в основу твору. Говорять, що на письменницьку стезю вона стала, ще не маючи й 5 років. Тоді нею була написана перша «поема».
Після закінчення середньої освіти, здібну до наук Марину, батьки відправляють на навчання до Кільського університету. Там вона отримує ступінь бакалавра з філософії.
М. Левицька робить літературні спроби, які ніяк не можуть увінчатися успіхом. Проте вона певна, що реалізуватися має саме в літературі. Дуже багато читає — набирається досвіду. Проте дивним є те, що романістка більшою мірою полюбляє читати драми та поезію, а не великі за обсягом твори. Якщо ж і читає романи, то тільки ті, що були написані до початку XVIII ст., хоча є виключення — це твори Джеймса Джонса. Авторка багато разів говорила про те, що вона вчилася писати у Шекспіра. Бо його драми досить логічно побудовані — від зав’язки — до фіналу все відбувається поступово.
Але література для Марини Левицької не є основним заняттям. Вона працює на посаді доцента у сфері наукових досліджень ЗМІ.
Лише у 2005 році вийшов з-під пера її роман «Коротка історія тракторів українською». Така назва не випадкова, оскільки зростала майбутня авторка у місті, в якому виготовляли трактори. Та не про техніку йде мова у творі. М. Левицька пише у ньому про важке життя в еміграції людей з України. Широко використовується чорний гумор. Книга дуже легко читається. Критика та читачі схвально віднеслися до цього твору. Він був перекладений сімома мовами світу.
Через два роки після першого роману, вийшло друком його продовження — роман «Два фургони». Англійське видання отримало саме таку назву, а американське побачило світ під назвою «Полуничні поля». Ця книга також справила фурор.
У 2009 році був надрукований третій роман — «Ми всі зроблені з клею».
Загалом варто зазначити, що не тільки художня література виходила з-під пера авторки. Також вона написала близько десятка посібників, у яких йшлося про доглядання за людьми похилого віку та немічними. Ці книги вона писала, опираючись на власний досвід, адже сама працювала на такій роботі. Адже був такий час в її житті, коли треба було заробляти гроші й писати просто не було часу. І письменниця знайшла вихід — доглядаючи за дідусями та бабусями, вона мала змогу писати у вільний час, а також заробляла такі необхідні кошти.
М. Левицька дуже любить природу і з надзвичайним захопленням та відданістю доглядає власний сад. І, слухаючи з раннього дитинства розповіді матері про неймовірну українську природу, вирішує відвідати Батьківщину родичів. У 2004 році письменниця приїздить до України. Так, дійсно вона була дуже вражена казковими краєвидами, але також вона звернула увагу на те, як ми — українці, не цінуємо природних багатств. Вона сказала, що не розуміє, як можна кидати пластик просто серед лісу, чи біля дороги. Також її вразив рівень життя в Україні. Так, її родичі переживали непрості часи, коли вони були ще чужинцями в Британії, проте тоді вона була малою дитиною і не так гостро це сприймала. Потім вони пристосувалися, отримали гідні посади і, відповідно, заробітки, і жінка щиро здивувалася, що можна жити так у сьогоденні, як живуть в Україні.
У 2012 році виходить четвертий роман М. Левицької під назвою «Різні домашні тварини: живі та мертві». Мова йде ніяк не про тварин, що, певною мірою, вже очікувано. У цій книзі авторка розповідає про життя субкультур у Великобританії. Також вона торкається теми батьків та дітей, різниці між поколіннями. Читаючи книгу, в якомусь із героїв кожна людина побачить себе, свого друга чи власних родичів. Багато моментів спонукають замислитися над серйозними проблемами нашого життя і буття в цілому.
\