Марія Олександрівна Вілінська, що стала відомою під чоловічим ім’ям — Марко Вовчок, з’явилася на світ у маєткові Єкатеринське Єлецького повіту Орловської губернії (нині це РФ). Сталося це 22 грудня 1833 року.

Хоча дитинство Марії пройшло у родині збіднілих дворян, вона мала змогу активно спілкуватися із представника інтелігенції. Саме під час такої комунікації у салоні її родички, К. Мардовіної, майбутня письменниця вперше зустріла українського етнографа, Опанаса Маркевича. Тут, у Орлі, він перебував у засланні за активну участь в роботі Кирило-Мефодіївського братства. Молодий та інтелігентний, він одразу сподобався Марії, це було взаємно. Врешті, не дивлячись на досить юний вік Марії, чи то у 1950, чи на рік пізніше (точна дата була втрачена), вони взяли шлюб. Згодом подружжя переїздить до України, де проживає в різних містах. Марія знайомиться з побутом простих людей, вчить українську мову. У 1857 році виходять друком «Народні оповідання». Вказаний автор — Марко Вовчок. До складу збірки було вміщено одинадцять оповідань про життя селян та кріпаків, а саме: «Сестра», «Козачка», «Сон», «Панська воля» та ін. Майстерно зображена тяжка доля кріпачки-жінки. Мова творів соковита, красива та яскрава. Саме це стане одним із поштовхів для недовіри деяких осіб, у тому числі літераторів, щодо авторства збірки. Та це станеться пізніше.

«Народні оповідання» набули небувалого розголосу. Їх читали по всій Україні. Марко Вовчок відразу став популярним письменником.

Під час проживання в м. Немирів, авторка розпочинає роботу над повістю «Інститутка».

У 1859 році у Москві виходить переклад збірки «Народні оповідання» російською мовою. Назва не просто перекладена російською мовою, а видозмінена: «Рассказы из народного русского быта». Пізніше, у 1862 році та у 1865 році, відповідно, виходять друком другий та третій том збірки «Народні оповідання».

І в Росії збірник читають, а також в усному та письмовому вигляді досить добре про неї відгукуються. Згодом Марко Вовчок знайомиться та, більше того, починає товаришувати зі знаними літераторами та представниками освіченої інтелігенції: М. Костомаровим, І. Тургенєвим, Т. Шевченком, М. Некрасовим.

Цього ж року подружжя Маркович від’їжджає в Європу. Проте Опанас швидко повертається назад, оскільки його світ перевернувся догори дригом — дружина його зрадила. Він не зміг цього витримати та поїхав, незважаючи на те, що разом з дружиною лишився їхній спільний син. Більше вони не зустрічалися жодного разу. Чоловік, певно, прагнучи повернення дружини та возз’єднання сім’ї, ще протягом кількох років надсилав грошові кошти Марії. Та дива не сталося.

У 1867 році Опанаса Марковича не стало.

Марія Вілінська ж у період з 1859 до 1867 року мешкала, переважно, у Франції, проте також відвідувала Німеччину, Швейцарію та Італію. Вона багато спілкується з відомими науковцями та письменниками: Жулем Верном, Левом Толстим та багатьма іншими.

М. Вілінська володіла французькою мовою і змогла нею навіть писати. З-під її пера виходили оповідки та дитячі твори, що друкувалися у періодиці Франції.

Також авторка займалася досить ризикованою справою вже за повернення в Росію: поширювала твори Герцена, що були революційного змісту. Також вона збирала політично-викривальні матеріали, які друкували в «Колоколі».

Паралельно Марко Вовчок пише нові твори: «Ледащиця», «Пройдисвіт», «Два сини». Однією з перших звертається до жанру психологічної повісті (та оповідання): «Не до пари» та ін., історичної повісті (та оповідання): «Маруся» та ін. А також пише художні нариси про Францію під назвою «Листи з Парижа».

Марія Вілінська в Росії починає працювати в «Вітчизняних нотатках». де має свою рубрику перекладів. Оскільки вона володіла багатьма мовами, то могла перекладати твори світових класиків: англійських, німецьких, польських та, звісно, французьких. Також авторка не оминала нагоди надати до друку власні твори, писати які почала російською. Це романи: «Живая душа», «Сельськая идилия» тощо.

Також на сторінках видання вийшли друком переклади п’ятнадцяти романів Жуля Верна в її авторстві. Ця робота М. Вілінської не була не помічена, і їй було запропоновано стати редактором та укладачем нового журналу під назвою «Переклади кращих іноземних письменників». Письменниця погодилася. І, хоча її основна заробітна плата була достойною — вона отримувала 2000 крб на місяць, Марія Олександрівна взялася ще й за додатковий підробіток — знову займатися перекладанням текстів для цього ж таки видання. Цей її вчинок потяг за собою низку негативних подій.

Річ у тому, що плата за перекладацьку діяльність була окремою і нараховувалася в еквіваленті 1 друкований аркуш = 25 карбованців. Проте бути упорядником та редактором і брати багато перекладів водночас — це величезне навантаження, яке звичайна людина не те, що не зможе витримати, вона просто не встигне — не вистачить часу в добі. Тому Марко Вовчок бере собі помічниць — провінційних дівчат з хорошим знанням мов, які погодяться сумлінно працювати за 10 карбованців за аркуш. Охочі знайшлися і нарікань на їхню роботу не було. Проте М. Вілінська обдурила їх, відмовившись платити повну суму, а віддала тільки по 5 карбованців за аркуш. Дехто обурився та пішов. Але одна з перекладачок, Катерина Керстен, залишилася, щоб помститися. Взявши для перекладу собі казки Андерсена, вона не працювала над ними зовсім. Натомість дівчина знайшла готовий переклад, зроблений М. Трубниковою та Н. Стасовою, і віддала його до друку.

Вказані перекладачки побачили власні переклади в журналі, під іменем такої знаменитої авторки, і вирішили не чинити скандалу, допоки це не повторилося. Річ у тім, що М. Вілінська навіть не читала тексти, підготовлені її перекладачками, бо була впевнена в їхній якості, що завжди була на хорошому рівні.

Та сталося інакше: родич однієї з перекладачок, В. Стасов — також знаний у тогочасному літературному світі, написав статтю «Щось дуже негарне», у якій Марко Вовчок був звинувачений у порушенні авторських прав.

Дев’ятнадцять письменників зібралися, щоб винести вирок Марії Вілінській і визнали її плагіатором.

Звичайно, що це був невимовний сором, тож жінка переїздить у віддалений маєток друзів, що у Тверській губернії. Звичайно, що життя там суттєво відрізнялося від її проживання в Петербурзі серед богеми. Проте Марко Вовчок не перестає писати. З-під її пера ще виходять романи: «Теплое гнездышко», «В глуши», проте слави їй вони вже не принесуть.

У 1878 році Марія Вілінська знову йде до вінця. Цього разу її обранцем став військовий, офіцер Лобач-Жученко. З ним вона прожила майже тридцять років, багато переїжджаючи, у зв’язку з діяльністю чоловіка. Їхньою кінцевою зупинкою стало місто Нальчик, що в Терській області. Тут Марія Вілінська відійшла в інший світ. Сталося це 28 липня 1907.

Про сумніви щодо авторства magnum opus письменниці — збірки «Народні оповідання», ще голосніше заговорили після її смерті. Одним із перших став про це казати П. Куліш, який був редактором збірника і вважав, що насправді автором книги був чоловік М. Вілінської — Опанас Маркович. Також поділяла думку лжеавторства Леся Українка та інші. Як аргументи вони називали три речі. Перша з них — мова. Рівень мови твору надзвичайно високий. Марія Олександрівна, що була людиною російськомовною, освоїла калинову тільки у зрілому віці та й то далеко не досконало. Також, збіг це чи ні, після розлучення з Опанасом Марковичем, україномовний Марко Вовчок зник. А ще критики відзначають, що художня цінність творів україномовних і пізніших, написаних російською, зовсім різна, навіть непорівнянна. Але ні довести гіпотезу, ні спростувати її так ніхто і не зміг, оскільки автографи, які редагував П. Куліш не збереглися.