Олександр Довженко

Народився Олександр Петрович Довженко 10 вересня 1894-го року у хуторі В’юнище Чернігівської області (наразі це територія села міського типу Сосниця). Його знають в усьому світі як видатного письменника, кінорежисера, кінодраматурга, художника та, в першу чергу, класика кінематографії.

Корені родоводу Довженка

Родом Довженки були з території Полтавської області, проте переселилися вони до Сосниці ще у 18 сторіччі. Займалися чумакуванням.

Біографія Олександра Довженка

Дитячі роки

З’явився на світ малий Сашко на території Чернігівської губернії Російської імперії. Сім’я їхня була багатодітною. Батьки Довженка не вміли ні писати, ні читати. Проте Петро Довженко входив до складу козацького стану.

Велика родина Довженків жила дуже скромно. У них було чималенько землі, та родючою вона не була. А дітей у сімействі народилося аж чотирнадцять. Та жити їм, практично всім, судилося недовго — одне за одним діти йшли у засвіти. Пам’ять Олександра Петровича про дитячі роки зберегла багато гірких спогадів про часті похорони, що відбувалися у їхній родині.

Та попри складну життєву ситуацію в сім’ї та бідність, Олександр ріс добрим хлопчиком. Це й не дивно, бо жив він серед мальовничої природи, що наклала відбиток на формування його особистості — він навчився помічати красу та був співчутливою людиною.

Навчання хлопця почалося в Сосницькій початковій школі, продовжилося у складі учнів вищої початкової школи. Хороша пам’ять та здібності до навчання допомагали Сашкові отримувати тільки гарні оцінки.

Підростав хлопчик мрійником, все спостерігав ніби збоку, і часто його життя йшло двома паралельними вимірами: реальним та намріяним. Думаючи про майбутній фах, хлопчик був упевнений, що зможе бути будь-ким, що все йому до снаги, але він хотів бути особливим, не схожим на інших. Так мріялося і про архітектуру, і про живопис, а ще про мореплавство і вчительську професію.

Юність

У 1911-му році Олександра Довженка зарахували до лав студентів. Його альма-матер — Глухівський вчительський інститут (наразі — Глухівський національний педагогічний університет його ж імені). Чи хотів він на той момент стати на педагогічну стезю — невідомо, проте достеменно відомо, що його привабила перспектива вступу до цього навчального закладу, оскільки він мав право туди вступати, а ще студенти цього закладу отримували чималу стипендію в розмірі 120 карбованців (сума за рік), що теж було не менш важливо. Серед студентства Олександр Довженко був найбільш юним. Саме у часи навчання хлопець познайомився з українською літературою, яка, до слова, не дозволялася, тож читали так, щоб того не знали викладачі. І, як зауважує сам чоловік, навіть розмовляти українською вони не мали права, бо ж мали стати вчителями, що мають зросійщувати своїх учнів.

У 1914-му році навчання О. Довженка скінчилося, і за розподілом він став вчителювати у Хорошівському Вищому початковому училищі (наразі це Житомирська область). Педагогів не вистачало, тож молодий Олександр Петрович мусив викладати зовсім, здається, не пов’язані між собою дисципліни. До цього переліку входили: гімнастика, природознавство, географія, фізика, історія та образотворче мистецтво.

Національно-визвольні змагання

Деякий період О. Довженко входить до лав українського самостійницького руху. Лютнева революція 1917 року здавалася йому справедливою. Він дійсно був переконаний у тому, що власниками землі стануть селяни, а фабрик — робітники і так далі. У більш зрілому віці Олександр Довженко зауважив, що він, як і багато людей на той період часу, абсолютно не був політично грамотним, отже, не міг розуміти всього, що відбувалося навколо.

У 1917-му році від армійської служби його звільнив «білий білет». Тож він вирушає в Київ. Тут чоловік продовжує працювати в освітній сфері і паралельно здобуває ще одну професію на економічному факультеті Київського комерційного інституту. Чому саме туди потрапив О. Довженко зрозуміло — за його атестатом тільки цей навчальний заклад міг його прийняти. А чоловік добре розумів, що отримання вищої освіти для нього просто необхідне. Гарними оцінками майбутній кінорежисер не міг похвалитися, бо був занадто зайнятий та, до того ж, не надто старанний.

Відбулося відкриття Української академії мистецтв. О. Довженко ходить на лекції в статусі слухача.

Незважаючи на погану успішність в комерційному навчальному закладі, Олександр був активним, мав стійку громадянську позицію, тож його було обрано на посаду голови громади інституту. Цей період припав на 1918 рік. Тоді з легкої руки О. Довженка було організовано величезний мітинг студентів різних навчальних закладів. Вони виявляли протест щодо призовів у гетьманську армію. Така велика демонстрація не могла лишитися непоміченою і схвалити її теж не могли. Тож студентів розігнали, застосовуючи силу, приблизно два десятки з них загинули.

Закінчити навчання в Академії О. Довженкові не вдалося. В комерційному інституті він перебував у студентських лавах, за його ж словами, чи то до 1920-го року, чи то до 1921-го.

У період з 1918 по 1919 рік Олександр Довженко був солдатом армії УНР. Він входив до складу куреня, що мав назву «Чорні гайдамаки». Саме це військове угрупування було одним із тих, хто штурмував «Арсенал» у Києві. Тож зовсім не дивно, що чоловік зобразив ці події пізніше у кінострічці «Арсенал»… проте з іншого ракурсу.

Життя майбутнього митця було бурхливим та насиченим негативними подіями. До прикладу, на його долю припало безліч окупацій: німецька, російсько-радянська, російсько-монархічна, а ще польська. Ці важкі часи він провів на території Києва.

А наприкінці літа 1919 року він з парою друзів поїхав у Житомир. На той час, коли Червона Армія отримала владу в місті, його заарештували чекісти. О. Довженка відправили до концтабору.

Три важких місяці пробув він у неволі. Врятував його Василь Еллан-Блакитний. Також побутує думка про те, що О. Довженко був завербований органами ЧК. Тоді ж він став викладати історію та географію в школі старшин Червоної Армії, а саме 44 стрілецької дивізії.

У 1920 році став членом партії боротьбистів, увійти до якої йому порадив друг, В. Еллан-Блакитний. Та В. Ленін подбав про те, щоб ця партія ліквідувалася, шляхом об’єднання з КП(б)У. Таким чином О. Довженко став комуністом. Пізніше він писав, що думка про вступ до боротьбистів була хибною, і він прагнув вступити, натомість, до комуністичної партії, але вважав, що не гідний бути її членом. Проте, ця думка була озвучена ним у часи тотального контролю від радянської влади, тож, певно, він просто не мав змоги сказати інакше.

1920-го року О. Довженко отримав посаду завідуючого Житомирською партійною школою. Та сталося так, що він став польським полоненим. Над ним було влаштовано показовий розстріл, на щастя, набої були холості. Після цього він отримав погрозу — справжнє розстрілювання. Чоловік зміг втекти.

Науковець Сергій Тримбач, що досить глибоко та детально вивчав біографію О. Довженка, зауважує, що той не вірив у можливість зміцнення культурного рівня України зосібно. Він був переконаний, що у цьому їй мають допомогти комуністи: своєю міццю та силою. Та це було помилкове судження.

Ранні радянські роки

Хоча партія боротьбистів проіснувала не так довго, але її учасники встигли потоваришувати і підтримували одне одного вже у складі комуністичної партії. Тож не без допомоги товаришів О. Довженко стає секретарем Київського губернського відділу народної освіти, Комісаром Театру імені Т. Шевченка, завідуючим Київського відділу мистецтв.

І, можливо, «чистка» членів партії не оминула б цього разу кінорежисера, якби, знову ж таки, не товариші. Вони відрядили його у робочу поїздку до Польщі, чим, власне, і врятували. Весною 1921-го року Олександр Петрович за вимогою поїхав у Харків, де його було призначено до числа дипломатів, яких відряджали в Польщу. Він стояв на чолі угрупування, яке мало займатися поверненням полонених додому. Його досягнення на цій роботі призвели до підвищення і його було призначено керуючим цього представництва.

Взимку 1922-го року О.Довженко став секретарем одного з відділів Торгівельного представництва в Німеччині.

У цей період художні роботи чоловіка вперше виходять друком. Він малює карикатури, які видруковує журнал «Молот» у Сполучених Штатах Америки.

Та поєднання роботи й заняття образотворчим мистецтвом — досить непроста справа, тож чоловік виступив зі зверненням до керівництва партії, у якому висловив бажання вивчати графіку в Німеччині і, відповідно, прохання надати йому таку можливість. Воно було схваленим, і він навіть мав стипендійне забезпечення від держави, що нараховувало сорок доларів. Його надавав митцеві Наркомосвіти УРСР. Можливо, за інших умов, цього б і не відбулося, але керуючі посади у цій організації належали боротьбистам. Навчання О. Довженка проходило близько року в школі приватного типу. Власником цього навчального закладу був професор-експресіоніст Віллі Геккель.

У 1923-му році О. Довженко за вимогою мав повертатися додому. З партії його було виключено. Зі слів самого чоловіка, він же не був у числі боротьбистів, але не встиг подати документи до більшовиків. Хоча дослідники його життєвого шляху стверджують, що партійний квиток він мав, проте після його втрати він не відновив його.

Харків

З 1923-го року О. Довженко живе та працює в Харкові, який на той час був столицею Української Радянської Соціалістичної Республіки. І, природно, що культурне життя тут вирувало. Чоловік швидко знайшов спільників по духу, які теж були особистостями творчими та ще мали хист до літератури. Завдяки таким знайомствам, митець починає пробувати себе в ролі ілюстратора до книг ( «Голубі Ешелони» П. Панча були ілюстровані ним). Ще у «Вістях ВУЦВК» він обіймає посаду художника-ілюстратора і на шпальтах цього ж видання з’являються друком його карикатури, підписані просто «Сашко».

Чоловік мав багато знайомств серед творчих людей, в тому числі перебував у добрих взаєминах із членами «Гарту» — літературного угрупування, що також не обходило стороною кіно. Та коли організація розпалася, О. Довженко став одним із тих, хто створив нову під назвою ВАПЛІТЕ.

У 1926-му році чоловік написав статтю «До проблеми образотворчого мистецтва», у якій він зауважив, що стиль не може постановлятися на засіданні, як того хоче влада. Адже навіть художниками намагалися покерувати, впливаючи на них через організацію «Асоціація Художників Революційної Росії». Він говорив про те, що мистецтво має і буде рухатися у природному для нього руслі традиції та історії, до того ж він зауважує, що вітчизняне мистецтво має контактувати з європейським. Організацією, що була близька до Довженкових ідей була Асоціація революційного мистецтва України. Тож зовсім не дивно, що НКВС розформував її.

Членство в ВАПЛІТЕ сприяло його зближенню з Всеукраїнським фотокіноуправлінням. Але в Харкові драматичне мистецтво було представлене на той період лиш театром, до якого О. Довженко був абсолютно байдужий. Його цікавило кіно. Ним була розроблена концепція кадру-скетчу та кадру-плакату, втілити які можливо було лиш у кінострічці.
Тож Олександр Петрович сміливо покрокував до своєї мети — працювати з фільмами. Першою його співпрацею з цим видом мистецтва стала стрічка «Червона Армія», яка, по суті, була не чим іншим, як агітаційним фільмом. Тут О. Довженко був лише стажистом, проте він вже наблизився до цілі. Уявляти себе на посаді режисера чоловік почав з моменту роботи на знімальному майданчику з режисером Арнольдом Кордюмом, який знімав картину «За лісом».

Ще чоловік спробував себе в іпостасі сценариста, написавши сценарій до дитячого фільму «Вася-реформатор». Одеський ВУФКУ в лиці Юрія Яновського відмовився від постановки сценарію, проте комісія з Москви вирішила, що за ним буде знято фільм. Режисером картини став Фавст Лопатинський, та на середині зйомок, він з невідомих причин покинув цю роботу і займатися режисурою фільму за власним сценарієм запропонували самому Олександрові Петровичу. Звичайно, що не маючи ніякого досвіду за плечима, О. Довженко робив багато помилок. Зрештою, закінчення фільму відбулося без його участі. Місце режисера зайняв оператор. Цей фільм зрілий митець не вважатиме своїм з погляду режисури. Тим не менш він став працювати на посаді режисера в Одеській кінофабриці, повністю зажив кінематографом і зауважував, що хоче знімати до кінця життя комедійні картини. Він пише кілька сценаріїв, проте всі їх відхиляють.

Нарешті успіх! Трилогія

1929-го року вийшов перший фільм Олександра Петровича, що приніс йому славу — «Звенигора». Сценарій до нього написаний Юрком Юртиком (Тютюнником) у тандемі з Марком Йогансеном. Вони створили історію-легенду про скарби, що гайдамаки нібито сховали в горі. Та О. Довженка не влаштовував такий варіант сценарію, він прагнув його удосконалити і, практично, змінив геть усе в ньому. Фільмом охоплюється проміжок часу у два тисячоліття. Зрозуміти його без знання української історії практично неможливо. У піснях, що звучать протягом фільму цілих дванадцять разів зображено найрізноманітніші часи: від скіфських — до більшовицьких. Всіх їх з’єднує між собою старезний сільський дід, який постає уособленням патріархату на селі, цінності минувшини та традицій. Ця кінострічка не є стандартом тодішнього «мистецтва», що мало на меті формування у людей позитивної думки про партію та навколишнє життя, та, все ж, кінцівка фільму вихваляє промисловість. На момент виходу фільму він отримав неабияку кількість схвальних відгуків від глядачів, та через роки за цю кінокартину та фільм «Земля» О. Довженкові закидатимуть звинувачення в буржуазному націоналізмі.

Після перегляду «Звенигори» на московських екранах, фільм показують на великих екранах багатьох країн, у тому числі Франції, США, Англії тощо.

Далі у творчому доробку кінорежисера — фільм «Арсенал». Критики висловлюють думку про те, що цю картину Олександр Петрович створив, аби догодити владі. Найбільш дивним є те, що, хоча він був солдатом УНРівської армії, та ідея його фільму, навпаки, заперечення доцільності військового змагання українців проти царської Росії.

У 1929 році Довженком був знятий кінофільм «Земля». У ньому він возвеличує людину-хлібороба, сільського трудівника, який живе у гармонії із собою та світом. «Українфільм» погодився на те, що «Земля» підходить під ідеологіям партії, проте Дем’яном Бєдним та ще кількома критиками було зауважено, що Довженко, нібито, нехтує зображенням боротьби між класами, а ще захищає куркулів та оспівує минуле. Захищати погляд автора картини взялося небагато людей, одним із таких сміливців став М. Бажан.

«Земля» була вперше показана 8 квітня 1930-го року, а вже через 9 днів картину заборонили. Офіційно його автора звинуватили в натуралізмі та замахові на традиції.

В автобіографічних записах Олександр Петрович, згадуючи зазначену подію, пише, що це була надзвичайно важкою травмою для нього, яку він ледве зміг пережити, навіть смерті йому на той момент хотілося.

Та пізніше кінорежисерові стало відомо, що його фільм успішно йде за кордоном. Про нього заговорили: впевнено та голосно. Венеціанські представники світу кіно охрестили Олександра Петровича «Гомер кіно».

Реабілітація цього фільму відбулася аж 1958-го року. Причиною цій події, власне, став Брюссельський референдум за участі багатьох країн, який визначив дванадцятку найкращих кінокартин світової кінематографічної історії, серед яких був і зазначений фільм.

Фільми «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» зазвичай називають трилогією, бо вони є певним етапом творчості митця. Ще одна річ, яка, безумовно, з’єднує їх в одне ціле — головна роль в кожній з картин дісталася Семенові Свашенкові.

Час виживання в кінематографі. Москва

Все літо 1930-го року О. Довженко відвідував зарубіжжя: Чехословаччину, Німеччину, Англію та Францію. Празьке керівництво кінотеатрів вважало його кінокартини дуже революційними та аж надто мистецькими. В столиці Франції він отримав пропозицію на показ його фільмів, а з англійцями він вже розмовляв про телебачення.

Коли чоловік приїхав на Батьківщину, то запропонував новий сценарій, у постановці якого йому відразу ж було відмовлено. Митець розумів, що йому потрібно коритися системі, аби мати змогу далі працювати, тож він дав згоду на зйомку картини про створення Дніпрогесу. Вона отримала назву «Іван».

Природно було те, що Олександр Петрович абияк віднісся до написання сценарію. До того ж фільм мав бути створений до конкретного часу — це була одна з десятків вимог, які перед ним поставили, фільм мав вийти на екрани на жовтневі свята.

Працювати на знімальному майданчику розбитий душевно О. Довженко не міг, тож більшість його обов’язків виконувала його дружина — асистент Юлія Солнцева. Однодумці його полишили, також він втратив посаду в Державному кінематографічному інституті.

Фільм провалився. Все в ньому було аж занадто: возвеличення праці, техніки, а люди в ньому здавалися всього лише фоном. До того ж, в реальному житті будівництво цієї споруди здійснювалося дідівським способом тисячами люду, який втік від голодування у селі, тож був згодний на будь-яку роботу.

Наприкінці травня 1932-го року членами НКВС було повідомлено про факт висловлювання кінорежисера Олександра Довженка з критикою, спрямованою на партійне керівництво, що «жирує» тоді, як українські люди помирають голодною смертю.

Коли вийшов фільм «Іван», Петра Довженка з дружиною відрахували з колгоспу. За їхнім сином все більше стежили.

1934-го року О. Довженко потрапляє до Москви. Він особисто говорив про те, що шукав порятунку в Сталіна, проте побутує думка, що саме Генеральний секретар прагнув, щоб кінорежисер не перебував на території УРСР під час Голодомору.

«Вождь народів» уподобав спілкування з автором «Землі». Подейкують, що він неодноразово висповідувався йому, бувало, навіть глупої ночі.

1935-го року Довженком був відзнятий новий кінофільм «Аероград», який замовив йому сам Сталін. За сценарієм у тундрі будують прекрасне місто, яке дає щасливе майбуття тамтешньому народові — чукчам. Перед тим, як перейти до процесу знімання, О. Довженко в Сибіру вибирає місця для різних сцен. Його подорож новими для нього краєвидами пробуджує у душі митця колишній романтизм і поетизм. Отримавши надзвичайне натхнення, він створює начерки для сценарію фільму, для якого навіть уже була підібрана назва — «Загублений та віднайдений рай». Але ця стрічка так і лишилася на етапі сценарію.

В «Аерограді» поєднанні мрія та уява, які вимальовували міста в Сибірові, будівництво яких мало на меті захист цієї території Радянського союзу від ворожих загарбників та шпигунських промислів. За цей фільм автор був удостоєний ордену Леніна. Та Сталін вважав, що видав його авансом, тож знову забажав фільм. Цього разу це «Щорс». Кінорежисер перед написання сценарію багато працював в архівах, вів листування з наближеними до Щорса. Його сценаристська робота тривала майже рік (без місяця). Історична правда відкривалася перед ним повною мірою, та він мав нею нехтувати, бо розумів для кого пише. Зйомки тривали довго: з 1937 по 1939 роки і це зовсім не дивно, бо певні сцени доводилося перезнімати по кілька разів, оскільки Сталін їх не приймав як остаточні.

І хоча «Щорс» був таким собі гімном всього більшовицького, проте талановитий О. Довженко зумів його зняти, обравши постійний фон український — Чернігівська область. До того фільм насичений українською піснею, танцем, а «солов’їна» звучить поряд з російською. На екрани кінострічка вийшла 1 травня 1939 року. Перегляд був колосальний: більше тридцять мільйонів (!) глядачів відвідали сеанси за перші сім днів показу.

У 1939-му році відбулося об’єднання УРСР з Галичиною, і Сталін вирішує, що цей факт потрібно донести до населення вигідно. Знову ж таки виконувати волю «вождя» викликають О. Довженка. Він їде у відрядження на Західну Україну та до Західної частини Білорусії. Історичну хроніку «Визволення» було відзнято за 2 місяці. У ній йшлося про те, що вдалося визволити від полону Польщі народ, який (це не могло сховатися від стороннього ока), був заможний, який жив у цивілізації та любив свободу. У вересні 1940-го року картина з’явилася на великих екранах, проте дуже швидко покази були скасовані.

Війна

«Щорс» реабілітував митця. Тож він отримав знову гарні посади: керівника Київської кіностудії та члена комісії премії Сталіна.

Тепер у нього була змога реалізувати мрію свого життя — зняти фільм «Тарас Бульба», але їй так і не судилося збутися. Він писав сценарій, детально вивчаючи різноманітні історичні моменти та нюанси і вже мала розпочинатися зйомка в Інкерманській фортеці, коли надійшла звістка про початок війни.

О. Довженка евакуювали в Ашхабад. Там він отримав посаду полковника інтендантської служби. Та сидіти без діла чоловік не міг і попросився на фронт. Тепер як кореспондент газети «Красная звезла», він був у самому пеклі. Коли окупація минула, в газеті «Известия» чоловік публікує статтю «Україна в огні». Таку ж назву отримав сценарій, який писався протягом 1941-1943-іх років. Частково в періодику потрапили уривки з цього нього, які обурили агітпропіське керівництво. Довженко був звинувачений у тому, що, не криючись, проголосив сумнів стосовно колективної вини перед людьми, яких покинули ворогові на поталу незахищеними. Сталін розкритикував цю роботу митця теж, зустрівшись із ним особисто. У той же день О. Довженко утилізував ті зошити зі своїх щоденникових записів, які найбільше могли його скомпрометувати. Решта збережених паперів була 2013-го року видана книгою під назвою «Щоденникові записи, 1939-1956» О. Довженко. Її було удостоєно президентської премії «Українська книжка року-2013».

Після того, як режисер потрапив у немилість до Сталіна його було звільнено з керівництва Київською кіностудією. Тепер Довженко став працювати в Центральній студії кінохроніки. Тут він отримав можливість монтажувати та коментувати такі документальні стрічки як «Битва за нашу радянську Україну» тощо.

Післявоєнні роки

Після війни багато галузей перебувало в занепалому стані, а кіно й поготів.

1960-го року вийшла документальна картина про Вірменію під назвою «Рідна країна» за режисури О. Довженка.

Останньою повнометражною стрічкою митця став «Мічурін», в основу сценарію якого покладено його ж п’єсу. Власне, ця картина теж замовлена Сталіном.

Його було поновлено в «Мосфільмі».

Багато літ кінорежисер невимовно сумував за рідними землями, але він не мав права на них жити — лиш зрідка відвідувати з робочими візитами.

У середині шестидесятих років митець говорить все частіше вголос про те, що культура в цілому і кінематограф зокрема дуже страждають від постійного контролю влади. Ці його слова були почуті молодим поколінням режисерів, що все частіше прагнули відходити від принципів соціального реалізму.

Надалі О. Довженко планував зйомки фільмів «Прощавай, Америко!», «У глибинах космосу» та їх зупинили.

У 1954-55 роках він дописав «Зачаровану Десну» — повість про свої дитячі роки.

О. Довженко мав знімати фільм «Поема про море», у якій мало висвітлюватися створення Каховської ГЕС. Але у перший знімальний день, 25 листопада 1956-го року він відійшов у засвіти з діагнозом «інфаркт міокарда».

Поховання кінорежисера відбулося на Московському Новодівочому цвинтарі.

У своїх щоденникових записах О. Довженко хвилювався за український народ, засуджував репресії, русифікацію та фактичне знищення нації.

2006-го року піднялося питання про повернення праху О. Довженка та його вірної соратниці-дружини на територію України. Проте, на жаль, і до цього часу воно висить у повітрі.

Книжки оцінені користувачами